Читать онлайн книгу "Легенди і міфи Стародавньої Греції"

Легенди i мiфи Стародавньоi Грецii
Микола Альбертович Кун


«Що розповiдали древнi греки та римляни про своiх богiв i героiв» – вперше книжка пiд такою назвою вийшла друком 1922 року. Вiдверто кажучи, ця назва мало знайома широкому колу читачiв. Але все стае на своi мiсця, якщо ми назвемо ii автора та сучасну назву: Микола Альбертович Кун, «Легенди i мiфи Стародавньоi Грецii». Ця книга стала «класичною», вже багато десятилiть ii iз задоволенням читають як дорослi, так i дiти. І це не дивно – детальний i при цьому легкий для сприйняття переказ древнiх мiфiв захоплюе з першоi ж сторiнки.





М. А. Кун

Легенди i мiфи Стародавньоi Грецii





Частина перша

Боги i героi





Боги





Походження свiту i богiв


Мiфи про богiв та iх боротьбу з гiгантами i титанами подано в основному за поемою Гесiода «Теогонiя» («Походження богiв»). Деякi сказання запозиченi також з поем Гомера «Ілiада» i «Одiссея» i поеми римського поета Овiдiя «Метаморфози» («Перетворення»).



Спочатку iснував тiльки вiчний, безмежний, темний Хаос. У ньому було джерело життя свiту. Все виникло з безмежного Хаосу – весь свiт i безсмертнi боги. З Хаосу походить i богиня Земля – Гея. Широко розкинулась вона, могутня, i дае життя всьому, що живе й росте на нiй. А далеко пiд Землею, так далеко – як далеко вiд нас неосяжне, ясне небо, в незмiрнiй глибинi народився похмурий Тартар – жахлива безодня, повна вiчноi пiтьми. З Хаосу, джерела життя, народилась i могутня сила, всеоживляюча Любов – Ерос. Почав творитися свiт. Безмежний Хаос породив вiчний Морок – Ереба i темну Нiч – Нюкту. А вiд Ночi i Мороку постали вiчне Свiтло – Ефiр i радiсний свiтлий День – Гемера. Свiтло розлилося по свiту, i почали змiняти одне одного нiч i день.

Могутня, благодатна Земля породила безмежне блакитне Небо – Урана, i розкинулось Небо над Землею. Гордо пiднялися до нього високi Гори, народженi Землею, i широко розлилося вiчношумливе Море. Мати-Земля породила Небо, Гори i Море, i немае в них батька.

Уран – Небо – запанував у свiтi. Вiн узяв собi за дружину благодатну Землю. Шiсть синiв i шiсть дочок – могутнiх, грiзних титанiв – мали Уран i Гея. Їх син, титан Океан, що обтiкае, наче безмежна рiка, всю землю, i богиня Фетiда породили на свiт усi рiки, що котять хвилi своi до моря, i морських богинь – Океанiд. А титан Гiпперiон i Тейя дали свiтовi дiтей: Сонце-Гелiоса, Мiсяць-Селену i рум’яну Зорю – рожевоперсту Еос (Аврора). Вiд Астрея i Еос походять всi зiрки, якi горять на темному нiчному небi, i всi вiтри: бурхливий пiвнiчний вiтер Борей, схiдний Евр, вологий пiвденний Нот i захiдний пестливий вiтер Зефiр, що несе багатi на дощ хмари.

Крiм титанiв, породила могутня Земля трьох велетнiв-циклопiв з одним оком у лобi i трьох величезних, як гори, п’ятдесятиголових велетнiв – сторуких (гекатонхейрiв), названих так тому, що сто рук мав кожен з них. Проти iх жахливоi сили нiщо не може встояти, iх стихiйна сила не знае меж.

Зненавидiв Уран своiх дiтей-велетнiв, у надра богинi Землi замкнув вiн iх у глибокiй темрявi i не дозволив iм виходити на свiт. Страждала мати iх Земля. Їi давив цей страшний тягар, замкнений в ii надрах. Викликала вона дiтей своiх, титанiв, i переконувала iх повстати проти батька Урана, але вони боялися пiдняти руку на батька. Тiльки наймолодший з них, пiдступний Крон[1 - Крон – всепоглинаючий час (хронос – час).], хитрощами скинув свого батька i вiдняв у нього владу.

Богиня Нiч народила на покару Кроновi цiлий сонм жахливих божеств: Таната – смерть, Ерiду – розбрат, Апату – обман, Кер – знищення, Гiпноса – сон з роем похмурих тяжких примар, нещадну Немесiду – вiдплату за злочини i багато iнших. Жах, чвари, обман, боротьбу i нещастя принесли цi боги в свiт, де воцарився на тронi свого батька Крон.




Зевс[2 - Зевс – римський Юпiтер. Картину життя богiв на Олiмпi дано за творами Гомера «Ілiадою» та «Одiссеею», якi прославляють родоплемiнну аристократiю i басилевсiв, що ii очолювали, як найкращих людей, якi стоять набагато вище вiд усiеi маси населення. Боги Олiмпу вiдрiзняються вiд аристократii i басилевсiв тiльки тим, що вони безсмертнi, могутнi i можуть творити чудеса. Бог Зевс – той же басилевс, що править, спираючись на аристократiю богiв, усiею землею i небом. Посейдон – такий же iдеалiзований басилевс, як Зевс. Вiн править морем, оточений аристократiею морських богiв. Отже, серед богiв, як i серед людей, ми бачимо басилевсiв, якi правили кожен своею сферою. Зевс править небом i землею, Посейдон – морем, а Аiд – пiдземним царством.]





Народження Зевса


Крон не був певний, що влада назавжди залишиться в його руках. Вiн боявся, що й проти нього повстануть дiти i приречуть його на таку саму долю, на яку прирiк вiн свого батька Урана. Вiн боявся своiх дiтей. І наказав Крон дружинi своiй Реi приносити йому народжуваних дiтей i безжалiсно ковтав iх. Жахалася Рея, бачивши долю дiтей своiх. Уже п’ятьох проковтнув Крон: Гестiю[3 - Богиня жертовного вогню i вогню родинного вогнища, покровителька мiст i держави. В Римi згодом з Гестiею була ототожнена Веста, богиня родинного вогнища.], Деметру[4 - Велика богиня родючостi землi, яка дае рiст усьому, що росте на землi, дае родючiсть нивам, благословляе працю землероба. Римляни назвали богиню Деметру iм’ям своеi стародавньоi богинi родючоi ниви, Церери. Мiф про Деметру див. нижче.], Геру, Аiда (Гадеса) i Посейдона.[5 - У римлян iм вiдповiдали Юнона, Плутон i Нептун.]

Рея не хотiла втратити й останню свою дитину. За порадою своiх батькiв, Урана-Неба i Геi-Землi, вiддалилася вона на острiв Крит i там, у глибокiй печерi, народився в неi молодший син Зевс. У цiй печерi Рея заховала свого сина вiд жорстокого батька, а йому дала проковтнути, замiсть сина, довгий камiнь, загорнений у пелюшки. Крон не пiдозрював, що його обдурила дружина.

А Зевс тим часом рiс на Критi. Нiмфи Адрастея та Ідея лелiяли маленького Зевса, вони вигодували його молоком божественноi кози Амалфеi. Бджоли носили мед маленькому Зевсовi зi схилiв високоi гори Дiкти. А при входi в печеру юнi Курети[6 - Пiвбоги, охоронцi i захисники Зевса. Пiзнiше куретами називали на Критi жерцiв Зевса i Реi.] били в щит мечами щоразу, коли маленький Зевс плакав, щоб не почув плачу Крон i щоб не спiткала Зевса доля його братiв i сестер.




Зевс скидае Крона. Боротьба богiв-олiмпiйцiв з титанами


Вирiс i змужнiв прекрасний i могутнiй бог Зевс. Вiн повстав проти свого батька i примусив його повернути знов на свiт поглинутих ним дiтей. Одного по одному викинув з уст Крон своiх дiтей-богiв, прекрасних i ясних. Почали вони боротьбу з Кроном i титанами за владу над свiтом.

Жахлива i завзята була ця боротьба. Дiти Крона укрiпилися на високому Олiмпi. На iх бiк стали i деякi з титанiв, а першими – титан Океан i дочка його Стiкс з дiтьми Завзяттям, Мiццю i Перемогою. Небезпечна була ця боротьба для богiв-олiмпiйцiв. Могутнi i грiзнi були iх супротивники титани. Але Зевсовi на допомогу прийшли циклопи. Вони викували йому громи i блискавки, iх метав Зевс у титанiв. Боротьба тривала вже десять рокiв, але перемога не схилялася нi на той, нi на другий бiк. Нарештi вирiшив Зевс визволити з надр землi сторуких велетнiв-гекатонхейрiв; вiн покликав iх на допомогу. Жахливi, величезнi, як гори, вийшли вони з надр землi i кинулись у бiй. Вони вiдривали вiд гiр цiлi скелi i кидали iх у титанiв. Сотнями летiли скелi назустрiч титанам, коли вони пiдступили до Олiмпу. Стогнала земля, гуркiт наповнив повiтря, все навкруги хиталося. Навiть Тартар здригався вiд цiеi боротьби. Зевс метав одну по однiй полум’янi блискавки i оглушливо рокочучi громи. Вогонь охопив усю землю, моря кипiли, дим i сморiд заволiкали все густою пеленою.

Нарештi могутнi титани подалися. Їх сила була зломлена, вони були переможенi. Олiмпiйцi скували iх i скинули в похмурий Тартар, у вiковiчну пiтьму. Бiля мiдних незламних ворiт Тартара на вартi стали сторукi гекатонхейри i стережуть вони, щоб не вирвались знову на волю з Тартара могутнi титани. Влада титанiв у свiтi минулася.




Боротьба Зевса з Тiфоном


Та не скiнчилась на цьому боротьба. Гея-Земля розгнiвалась на олiмпiйця Зевса за те, що вiн так суворо повiвся з ii переможеними дiтьми-титанами. Вона одружилася з похмурим Тартаром i породила на свiт жахливу стоголову потвору Тiфона. Величезний, з сотнею драконових голiв, пiднявся Тiфон з надр землi. Диким виттям сколихнув вiн повiтря. Гавкiт собак, людськi голоси, рев розлютованого бика, рикання лева чулися в цьому виттi. Бурхливе полум’я клубочилося навколо Тiфона, i земля хиталася пiд його важкими кроками. Боги здригнулися вiд жаху. Але смiливо кинувся на нього Зевс-громовержець, i зчинився бiй. Знову заблищали блискавки в руках Зевса, загуркотiли громи. Земля i небозвiд потряслись до самих основ. Яскравим полум’ям спалахнула знову земля, як i пiд час боротьби з титанами. Моря кипiли вiд самого наближення Тiфона. Сотнями сипались вогненнi стрiли-блискавки громовержця Зевса; здавалось, що вiд iх вогню горить саме повiтря, палають темнi грозовi хмари. Зевс спопелив Тiфоновi всi його сто голiв. Звалився Тiфон на землю; вiд тiла його йшов такий жар, що плавилося все навколо. Зевс пiдняв тiло Тiфона i скинув у похмурий Тартар, що породив його. Але i в Тартарi загрожуе ще Тiфон богам i всьому живому. Вiн викликае бурi i виверження; вiн породив з Єхидною, напiвжiнкою-напiвзмiею, жахливого двоголового пса Орфо, пекельного пса Кербера, лернейську гiдру та Химеру; часто хитае Тiфон землю.

Перемогли боги-олiмпiйцi своiх ворогiв. Нiхто бiльше не мiг опиратися iх владi. Вони могли тепер спокiйно правити свiтом. Наймогутнiший з них громовержець Зевс узяв собi небо, Посейдон – море, а Аiд – пiдземне царство душ померлих, Земля ж лишилася в спiльному володiннi. Хоч i подiлили сини Крона мiж собою владу над свiтом, але все ж над усiма ними царюе повелитель неба Зевс; вiн править людьми i богами, вiн вiдае всiм на свiтi.




Олiмп


Високо на свiтлому Олiмпi царюе Зевс, оточений сонмом богiв. Тут i дружина його Гера, i золотокудрий Аполлон з сестрою своею Артемiдою, i золота Афродiта, i могутня дочка Зевсова Афiна[7 - У римлян iм вiдповiдали: Гера – Юнона, Артемiда – Дiана, Афродiта – Венера та Афiна – Мiнерва.], i багато iнших богiв. Три прекраснi Ори охороняють вхiд на високий Олiмп i пiдiймають густу хмару, що закривае ворота, коли боги спускаються на землю або пiдносяться до свiтлих чертогiв Зевса. Високо над Олiмпом широко розкинулось блакитне бездонне небо, ллеться з нього золоте свiтло. Нi дощу, нi снiгу не бувае в царствi Зевса; вiчно там ясне, радiсне лiто. А нижче клубочуться хмари, часом закривають вони далеку землю. Там, на землi, весну i лiто змiнюють осiнь i зима, радiсть i веселощi чергуються з нещастям i горем. Правда, i боги зазнають печалi, але вона швидко минае, i знову настае радiсть на Олiмпi.

Бенкетують боги у своiх золотих чертогах, побудованих сином Зевса Гефестом[8 - У римлян – Вулкан.]. Цар Зевс сидить на високому золотому тронi. Величчю i гордо-спокiйною свiдомiстю влади i могутностi вiе вiд мужнього, божественно прекрасного обличчя Зевса. Бiля трону його богиня миру Ейрена i повсякчасна супутниця Зевса, крилата богиня перемоги Нiке. Ось входить прекрасна велична богиня Гера, дружина Зевса. Зевс шануе свою дружину: пошаною оточують Геру, покровительку шлюбу, всi боги Олiмпу. Коли, сяючи своею красою, в розкiшному вбраннi, велика Гера входить до бенкетного залу, всi боги встають i схиляються перед дружиною громовержця Зевса. А вона, горда своею могутнiстю, iде до золотого трону i сiдае поруч царя богiв i людей – Зевса. Коло трону Гери стоiть ii посланниця, богиня райдуги, легкокрила Ірiда, завжди готова швидко нестись на райдужних крилах виконувати велiння Гери в найдальшi краi землi.

Бенкетують боги. Зевсова дочка, юна Геба, i син царя Троi, Ганiмед, улюбленець Зевса, який дiстав вiд нього безсмертя, пiдносять iм амброзiю i нектар – iжу i напiй богiв. Прекраснi харити[9 - У римлян – грацii.] i музи потiшають iх спiвами i танцями. Взявшись за руки, водять вони танки, а боги милуються iх легкими рухами i чудовою, вiчно юною вродою. Веселiшае бенкет олiмпiйцiв. На цих бенкетах вирiшують боги всi справи, на них визначають вони долю свiту i людей.

З Олiмпу розсилае людям Зевс своi дари i стверджуе на землi порядок i закони. В руках Зевса доля людей; щастя i нещастя, добро i зло, життя i смерть – все в його руках. Двi великi посудини стоять бiля ворiт палацу Зевса. В однiй посудинi дари добра, в другiй – зла. Зевс черпае з них добро i зло i посилае людям. Горе тiй людинi, якiй громовержець черпае дари тiльки з тiеi посудини, в якiй зло. Горе i тiй, що порушуе встановлений Зевсом порядок на землi i не додержуе його законiв. Грiзно насупить Кронiв син своi густi брови, чорнi хмари закриють тодi небо. Розгнiваеться великий Зевс, i страшно пiдiйметься волосся в нього на головi, очi спалахнуть нестерпним блиском; махне вiн своею десницею – удари грому покотяться по всьому небу, блисне вогненна блискавка i здригнеться високий Олiмп.

Не сам Зевс охороняе закони. Бiля його трону стоiть охоронниця законiв богиня Фемiда. Вона скликае, з наказу громовержця, збори богiв на свiтлому Олiмпi i народнi збори на землi, пильнуючи, щоб не порушувався порядок i закон. На Олiмпi i дочка Зевсова, богиня Дiке[10 - Богиня справедливостi.], стежить за правосуддям. Суворо карае Зевс несправедливих суддiв, коли Дiке доносить йому, що не додержують вони законiв, даних Зевсом. Богиня Дiке – захисниця правди i ворог обману.

Зевс охороняе лад i правду в свiтi i посилае людям щастя й горе. Та хоч i посилае Зевс людям щастя i нещастя, все ж долю людей визначають невблаганнi богинi долi – Мойри[11 - У римлян – парки.], якi живуть на свiтлому Олiмпi. Доля самого Зевса в iх руках. Пануе фатум над смертними i над богами. Нiкому не втекти вiд велiнь невблаганного фатуму. Нема такоi сили, такоi влади, яка могла б змiнити хоч що-небудь у тому, що призначено богам i смертним. Тiльки смиренно схилитися можна перед фатумом i скоритися йому. Тiльки мойри знають велiння фатуму. Мойра Клото пряде життеву нитку людини, визначаючи строк ii життя. Обiрветься нитка, i скiнчиться життя. Мойра Лахесiс виймае, не дивлячись, жереб, який випадае людинi в життi. Нiхто не мае сили змiнити визначеноi мойрами долi, бо третя мойра, Атропос, усе, що призначили в життi людинi ii сестри, заносить у довгий сувiй, а що вже занесено в сувiй долi, те неминуче. Невблаганнi величнi й суворi мойри.

Є ще на Олiмпi богиня долi – це богиня Тюхе[12 - У римлян – Фортуна.], богиня щастя i благоденства. З рога достатку, рога божественноi кози Амалфеi, молоком якоi було вигодувано самого Зевса, сипле вона дари людям, i щаслива та людина, яка зустрiне на своему життевому шляху богиню щастя Тюхе; але як рiдко це бувае, i яка нещаслива та людина, вiд якоi вiдвернеться богиня Тюхе, яка щойно давала iй своi дари!

Так пануе оточений сонмом свiтлих богiв на Олiмпi великий цар людей i богiв Зевс, охороняючи лад i правду в усьому свiтi.




Посейдон i божества моря


Глибоко в безоднi моря стоiть чудовий палац великого брата громовержця Зевса, землетрясця Посейдона. Пануе над морями Посейдон, i хвилi моря слухають найменшого руху його руки, озброеноi грiзним тризубцем. Там, у глибинi моря, живе з Посейдоном i його прекрасна дружина Амфiтрiта, дочка морського вiщого старця Нерея, яку викрав великий володар морськоi глибини Посейдон в ii батька. Одного разу вiн побачив, як водила вона танок зi своiми сестрами нереiдами на березi острова Наксосу. Захопився бог моря прекрасною Амфiтрiтою i хотiв вивезти ii на своiй колiсницi. Але Амфiтрiта заховалася в титана Атласа, який тримае на своiх могутнiх плечах небозвiд. Довго не мiг Посейдон знайти прекрасну дочку Нерея. Нарештi вiдкрив йому ii притулок дельфiн; за цю послугу Посейдон помiстив дельфiна серед небесних сузiр’iв. Посейдон викрав в Атласа прекрасну дочку Нерея i одружився з нею.

З того часу Амфiтрiта живе з чоловiком своiм Посейдоном у пiдводному палацi. Високо над палацом шумлять морськi хвилi. Сонм морських божеств оточуе Посейдона, покiрний його волi. Серед них син Посейдона Тритон, який громовим звуком своеi сурми з раковини викликае грiзнi бурi. Серед божеств i прекраснi сестри Амфiтрiти, нереiди. Посейдон пануе над морем. Коли вiн на своiй колiсницi, запряженiй чудовими кiньми, мчить по морю, тодi розступаються вiчно шумливi хвилi i дають дорогу володаревi Посейдону. Рiвний своею вродою самому Зевсовi, швидко мчить вiн по безбережному морю, а навколо нього грають дельфiни, риби випливають з морськоi глибини i товпляться навколо його колiсницi. Коли ж махне Посейдон своiм грiзним тризубцем, тодi, неначе гори, здiймаються морськi хвилi, вкритi бiлими гребенями пiни, i бурхае на морi люта буря. Б’ються тодi з шумом морськi вали об прибережнi скелi i стрясають землю. Але простягае Посейдон свiй тризубець над хвилями, i вони заспокоюються. Вщухае буря, знову море спокiйне, рiвне, як дзеркало, i ледве чутно плескочеться бiля берега – сине, безкрае.

Багато божеств оточуе великого Зевсового брата, Посейдона; серед них вiщий морський старець Нерей, який вiдае всi глибокi таемницi майбутнього. Нереевi чужi неправда i обман; тiльки правду вiдкривае вiн богам i смертним. Мудрi тi поради, якi дае вiщий старець. П’ятдесят прекрасних дочок у Нерея. Весело хлюпощуться юнi нереiди у хвилях моря, сяючи серед них своею божественною вродою. Побравшись за руки, випливають вони з морськоi пучини i водять танок на березi пiд ласкавий плескiт хвиль спокiйного моря, що тихо набiгають на берег. Луна прибережних скель повторюе тодi звуки iх нiжних спiвiв, подiбних до тихого рокоту моря. Нереiди охороняють мореплавця i дають йому щасливе плавання.

Серед божеств моря i старець Протей, який змiнюе, неначе море, свiй образ i обертаеться за бажанням у рiзних тварин i потвор. Вiн також вiщий бог, треба тiльки вмiти захопити його несподiвано, оволодiти ним i примусити його вiдкрити таемницю майбутнього. Серед супутникiв землетрясця Посейдона i бог Главк, покровитель морякiв та рибалок, i вiн мае дар вiщування. Часто, випливаючи з глибини моря, вiдкривав вiн майбутне i давав мудрi поради смертним. Могутнi боги моря, велика iх влада, але пануе над усiма ними великий брат Зевса Посейдон.

Усi моря i всi землi обтiкае сивий Океан[13 - Греки твердили, що всю землю кругом обтiкае потiк, який котить своi води у вiчному вирi.] – бог-титан, рiвний самому Зевсовi пошаною i славою. Вiн живе далеко на границях свiту, i не тривожать його серце справи землi.

Три тисячi синiв, рiчкових богiв, i три тисячi дочок Океанiд, богинь струмкiв i джерел мае Океан. Сини i дочки великого бога Океана дають благоденство i радощi смертним своею вiчнорухливою живлющою водою, вони напоюють нею всю землю i все живе.




Царство похмурого Аiда (Плутона)[14 - Стародавнi греки уявляли собi царство Аiда, царство душ померлих, похмурим i страшним, а «загробне життя» – лихом. Недаром тiнь Ахiлла, викликана Одiссеем з пiдземного царства, говорить, що краще бути батраком на землi, нiж царем у царствi Аiда.]


Глибоко пiд землею пануе невблаганний, похмурий брат Зевса, Аiд. Повне мороку i страхiть його царство. Нiколи не проникае туди радiсне промiння ясного сонця. Бездоннi прiрви ведуть з поверхнi землi в сумне царство Аiда. Темнi рiки течуть у ньому. Там протiкае священна рiка Стiкс, яка все леденить i водами якоi присягаються самi боги.

Котять там своi хвилi Коцiт i Ахеронт; душi померлих наповнюють своiм сумним стогоном iх похмурi береги. В пiдземному царствi струменiють води джерела Лети[15 - Звiдси вислiв: «кануло в Лету», тобто забуто назавжди.], що дають забуття всього земного. По похмурих полях царства Аiда, що позаростали блiдими квiтами асфодела[16 - Асфодел – дикий тюльпан блiдо-жовтого кольору.], витають безтiлеснi, легкi тiнi померлих. Вони нарiкають на свое безрадiсне життя без свiтла i без бажань. Тихо лунае iх стогiн, ледве вловимий, подiбний шелесту зiв’ялого листя, гнаного осiннiм вiтром. Немае нiкому вороття з цього царства смутку. Триголовий пекельний пес Кербер[17 - Інакше – Цербер.], на шиi якого плазують з грiзним шипiнням змii, вартуе при виходi. Суворий, старий Харон, перевiзник душ померлих, не повезе через темнi води Ахеронту нi однiеi душi назад, туди, де яскраво свiтить сонце життя. На вiчне безрадiсне iснування приреченi душi померлих у похмурому царствi Аiда.

В цьому-то царствi, до якого не доходять нi свiтло, нi радiсть, нi печалi земного життя, править Зевсiв брат, Аiд. Вiн сидить на золотому тронi зi своею дружиною Персефоною. Йому слугують невблаганнi богинi помсти Ерiнii. Грiзнi, з бичами i змiями, переслiдують вони злочинця; не дають йому нi хвилини спокою i мучать його докорами сумлiння; нiде не можна сховатися вiд них, всюди знаходять вони свою жертву. Бiля трону Аiда сидять суддi царства померлих – Мiнос i Радаманф. Тут же, коло трону, бог смертi Танат з мечем у руках, у чорному плащi, з величезними чорними крилами. Могильним холодом вiють цi крила, коли прилiтае Танат до ложа вмираючого, щоб зрiзати своiм мечем пасмо волосся з його голови i вирвати душу. Поряд з Танатом i похмурi Кери. На крилах своiх носяться вони, несамовитi, по полю бою. Кери радiють, бачачи, як один за одним падають убитi героi; своiми криваво-червоними губами припадають вони до ран, жадiбно п’ють гарячу кров убитих i виривають з тiла iх душi.

Тут же, бiля трону Аiда, i прекрасний юний бог сну Гiпнос. Вiн нечутно носиться на своiх крилах над землею з макiвками в руках i лле з рога снотворний напiй. Нiжно дотикаеться вiн своiм чудесним жезлом до людських очей, тихо склеплюе повiки i занурюе смертних у солодкий сон. Могутнiй бог Гiпнос, не можуть опиратися йому нi смертнi, нi боги, нi навiть сам громовержець Зевс: i йому Гiпнос склеплюе грiзнi очi i занурюе його в глибокий сон.

Витають у похмурому царствi Аiда i боги сновидiнь. Є серед них боги, якi дають вiщi i радiснi сновидiння, але е боги i страшних, гнiтючих сновидiнь, що лякають i мучать людей. Є боги i облудних снiв, вони вводять людину в оману i часто ведуть ii до загибелi.

Царство невблаганного Аiда повне мороку й страхiть. Там бродить у пiтьмi жахливий привид Емпуса з ослячими ногами; вiн, заманивши в нiчнiй темрявi хитрощами людей у вiдлюдне мiсце, випивае всю кров i пожирае iх ще трепетне тiло. Там бродить i потворна Ламiя; вона вночi пробираеться у спальню щасливих матерiв i викрадае в них дiтей, щоб напитися iх кровi. Над усiма привидами й потворами пануе велика богиня Геката. Три тiла i три голови мае вона. Безмiсячноi ночi блукае вона у глибокiй пiтьмi по шляхах i бiля могил з усiм своiм жахливим почтом, оточена стiгiйськими собаками[18 - Потворнi собаки пiдземного царства Аiда, з берегiв пiдземноi рiки Стiксу.]. Вона посилае страхiття i тяжкi сни на землю i губить людей. Гекату прикликають як помiчницю в чаклунствi, але вона ж таки й едина помiчниця проти чаклування для тих, якi шанують ii i приносять iй на роздорiжжях, де розходяться три дороги, у жертву собак.

Жахливе царство Аiда i ненависне воно людям.[19 - Пiдземнi боги втiлювали, головним чином, грiзнi сили природи; вони багато старшi богiв олiмпiйцiв. У народних вiруваннях вони вiдiгравали бiльшу роль.]




Гера[20 - Гера (у римлян Юнона) – богиня неба, покровителька шлюбу, охоронниця матерi пiд час пологiв; особливо шанована була в Спартi, Коринфi, Олiмпii i в Аргосi, де був ii знаменитий храм. У мiфах про Геру вiдбилося i становище жiнки в Грецii. Як грецька жiнка не була рiвноправною з чоловiком i в значнiй мiрi пiдкорялась чоловiковi, так i Гера пiдкоряеться своему чоловiковi Зевсу. В культi Гери збереглися слiди тотемiзму; ми маемо вiдомостi, що ii iнодi зображали, наприклад, з головою коня. Вже це вказуе на те, що Гера – одна з найдавнiших богинь Грецii.]


Велика богиня Гера, дружина егiдодержавного Зевса, сприяе шлюбовi i пильнуе святостi i непорушностi шлюбних союзiв. Вона посилае подружжю численних нащадкiв i благословляе матiр пiд час народження дитини.

Велику богиню Геру, пiсля того як ii та ii братiв i сестер виверг зi своiх уст переможений Зевсом Крон, мати ii Рея вiднесла на край землi до сивого Океану; там виховала Геру Фетiда. Гера довго жила далеко вiд Олiмпу, у тишi i спокоi. Великий громовержець Зевс побачив ii, покохав i викрав у Фетiди. Боги пишно справили весiлля Зевса i Гери. Ірiда i харити прибрали Геру в розкiшнi шати, i вона сяяла своею юною величною красою серед сонму богiв Олiмпу, сидячи на золотому тронi поруч з великим царем богiв i людей Зевсом. Усi боги пiдносили дари володарцi Герi, а богиня Земля-Гея виростила з надр своiх у подарунок Герi чудову яблуню з золотими плодами. Все в природi славило царицю Геру i царя Зевса.

Гера царюе на високому Олiмпi. Пануе вона, як i чоловiк ii Зевс, над громами й блискавками, за словом ii темнi дощовi хмари вкривають небо, помахом руки здiймае вона грiзнi бурi.

Прекрасна велика Гера, волоока, лiлейнорука, з-пiд вiнця ii спадають хвилею чудовi кучерi, владою i спокiйною величчю горять ii очi. Боги шанують Геру, шануе ii i чоловiк, хмарогонець Зевс, i часто радиться з нею. Але нерiдкi i сварки мiж Зевсом i Герою. Часто заперечуе Гера Зевсовi i сперечаеться з ним на радах богiв. Тодi гнiваеться громовержець i погрожуе своiй дружинi карами. Замовкае тодi Гера i стримуе гнiв. Вона пам’ятае, як катував ii Зевс, як скував золотими ланцюгами i повiсив мiж небом i землею, прив’язавши до ii нiг два важких ковадла.

Могутня Гера, немае богинi, рiвноi iй владою. Велична, у довгих розкiшних шатах, витканих самою Афiною, в колiсницi, запряженiй двома безсмертними кiньми, з’iжджае вона з Олiмпу. Вся iз срiбла колiсниця, з чистого золота колеса, а спицi iх виблискують мiддю. Чудовi пахощi сповнюють землю там, де проiжджае Гера. Все живе схиляеться перед нею, великою царицею Олiмпу.




Io

Викладено за поемою Овiдiя «Метаморфози».


Часто зазнае образ Гера вiд чоловiка свого Зевса. Так було, коли Зевс покохав прекрасну Іо i, щоб сховати ii вiд дружини своеi Гери, обернув у корову. Але цим громовержець не врятував Іо. Гера побачила бiлоснiжну корову Іо i зажадала в Зевса, щоб вiн подарував ii iй. Зевс не мiг вiдмовити в цьому Герi. Гера ж, заволодiвши Іо, вiддала ii пiд охорону стоокому Аргусу[21 - Стоокий Аргус – уособлення зоряного неба.]. Страждала нещасна Іо, нiкому не могла вона розповiсти про своi страждання; обернена в корову, вона була позбавлена мови. Невсипущий Аргус стерiг Іо, не могла вона сховатися вiд нього. Зевс бачив ii страждання. Покликавши свого сина Гермеса, вiн звелiв йому викрасти Іо.

Швидко примчав Гермес на вершину тiеi гори, де стерiг стоокий сторож Іо. Вiн приспав своiми розмовами Аргуса. Як тiльки склепились його сто очей, вихопив Гермес свiй зiгнутий меч i одним ударом вiдтяв Аргусу голову. Іо була визволена. Але й цим Зевс не врятував Іо вiд гнiву Гери. Вона послала дивовижного овода. Своiм жахливим жалом овiд гнав з краiни в краiну збожеволiлу вiд мук нещасну страдницю Іо. Нiде не знаходила вона собi спокою. В шаленому бiгу неслася вона все далi й далi, а овiд летiв за нею, щохвилини впинаючи в тiло ii свое жало; жало овода пекло Іо, як розпечене залiзо. Де тiльки не пробiгала Іо, в яких тiльки краiнах не побувала вона! Нарештi, по довгому блуканнi досягла вона в краiнi скiфiв, на крайнiй пiвночi, скелi, до якоi прикований був титан Прометей. Вiн провiстив нещаснiй, що тiльки в Єгиптi позбудеться вона своiх мук. Помчала далi гнана оводом Іо. Багато мук зазнала вона, багато бачила небезпек, перш нiж досягла Єгипту. Там, на берегах благодатного Нiлу, Зевс повернув iй ii попереднiй образ, i народився в неi син Епаф. Вiн був першим царем Єгипту i родоначальником великого поколiння героiв, до якого належав i найбiльший герой Грецii, Геракл.




Аполлон[22 - Аполлон – один з найдавнiших богiв Грецii. В його культi яскраво збереглися слiди тотемiзму, так, наприклад, в Аркадii поклонялися Аполлону, зображеному у виглядi барана. Спочатку Аполлон був богом, який охороняв стада. Поступово вiн дедалi бiльше ставав богом свiтла. Пiзнiше його стали вважати покровителем переселенцiв, покровителем засновуваних грецьких колонiй, а потiм покровителем мистецтва, поезii та музики. Тому i в Москвi, на Великому академiчному театрi стоiть статуя Аполлона з лiрою в руках, який iде на колiсницi, запряженiй четвериком коней. Крiм того, Аполлон був богом, що провiщае майбутне. В усьому стародавньому свiтi славилось його святилище в Дельфах, де жриця-пiфiя давала провiщення. Провiщення цi, звичайно, складали жерцi, якi добре знали все, що робилося в Грецii, i складали iх так, що iх можна було тлумачити по-рiзному. Вiдоме було за стародавнiх часiв провiщення, дане в Дельфах царевi Лiдii, Крезу, пiд час його вiйни з Персiею. Йому було сказано: «Якщо ти перейдеш рiку Галiс, то погубиш велике царство», але яке царство, свое чи перське, цього не було сказано.]





Народження Аполлона


Бог свiтла, золотокудрий Аполлон, народився на островi Делосi. Мати його Латона, гнана гнiвом богинi Гери, нiде не могла знайти собi притулку. Переслiдувана посланим Герою драконом Пiфоном, вона блукала по всьому свiту i, нарештi, сховалася на Делосi, що носився в тi часи по хвилях бурхливого моря. Тiльки ступила Латона на Делос, як з морськоi безоднi пiднялися величезнi стовпи i зупинили цей пустинний острiв. Вiн став непохитно на тому самому мiсцi, де стоiть i досi. Навколо Делосу шумiло море. Сумно пiдносились скелi Делосу, голi, без найменшоi рослинностi. Лише чайки морськi знаходили притулок на цих скелях i наповняли iх своiм смутним криком. Та ось народився бог свiтла Аполлон, i всюди розлились потоки яскравого свiтла. Як золотом, залили вони скелi Делосу. Все навколо зацвiло, заблискотiло: i прибережнi скелi, i гора Кiнт[23 - Гора на островi Делос.], i долина, i море. Гучно славили народженого бога богинi, якi зiбралися на Делос, пiдносячи йому амброзiю i нектар. Вся природа навколо радiла разом з богинями.




Боротьба Аполлона з Пiфоном i заснування Дельфiйського оракула


Юний, свiтлосяйний Аполлон полинув по блакитному небу з кiфарою[24 - Старогрецький струнний музичний iнструмент, подiбний до лiри.] в руках, зi срiбним луком за плечима; золотi стрiли гучно дзвенiли в його сагайдаку. Гордий, трiумфуючий, нiсся Аполлон високо над землею, загрожуючи всьому злому, всьому породженому мороком. Вiн прямував туди, де жив грiзний Пiфон, який переслiдував його матiр Латону; вiн хотiв помститися йому за все зло, яке той iй заподiяв.

Швидко досягнув Аполлон темноi ущелини, житла Пiфона. Навколо височiли скелi, пiдносячись високо в небо. Морок панував в ущелинi. По дну ii стрiмко нiсся, сивий вiд шумовиння, гiрський потiк, а над потоком клубочилися тумани. Виповз зi свого лiгвища жахливий Пiфон. Величезне тiло його, вкрите лускою, звивалося помiж скель незчисленними кiльцями. Скелi й гори дрижали вiд ваги його тiла i зрушувалися з мiсця. Лютий Пiфон усе спустошував, смерть сiяв вiн навколо. З жахом тiкали нiмфи i все живе. Пiдвiвся Пiфон, могутнiй, розлютований, розкрив свою жахливу пащу i вже готовий був поглинути золотокудрого Аполлона. Тодi почувся дзвiн тятиви срiбного лука, немов iскра блиснула в повiтрi золота стрiла, що б’е без промаху, за нею друга, третя; стрiли дощем сипалися на Пiфона, i вiн мертвий упав на землю. Гучно залунала трiумфуюча переможна пiсня (пеан) золотокудрого Аполлона, переможця Пiфона, i вторили iй золотi струни кiфари бога. Аполлон закопав у землю тiло Пiфона там, де стоять священнi Дельфи, i заснував вiн у Дельфах святилище й оракул, щоб провiщати в ньому людям волю батька свого Зевса.

З високого берега далеко в морi Аполлон побачив корабель критських морякiв. Обернувшись дельфiном, кинувся вiн у сине море, наздогнав корабель i променистою зiркою злинув з морських хвиль на корму його. Аполлон привiв корабель до пристанi мiста Крiси[25 - Мiсто на березi Коринфськоi затоки, що було гаванню для Дельф.] i через родючу долину повiв критських морякiв, граючи на золотiй кiфарi, в Дельфи. Вiн зробив iх першими жерцями свого святилища.




Дафна

Викладено за поемою Овiдiя «Метаморфози».


І свiтлий, радiсний бог Аполлон зазнае суму, i його спiткало горе. Вiн зазнав горя незабаром пiсля перемоги над Пiфоном. Коли Аполлон, гордий зi своеi перемоги, стояв над убитою його стрiлами потворою, вiн побачив коло себе юного бога кохання Ерота, який натягував свiй золотий лук. Смiючись, сказав йому Аполлон:

– Навiщо тобi, дитя, така грiзна зброя? Залиш краще менi посилати разючi золотi стрiли, якими я зараз убив Пiфона. Чи тобi рiвнятися славою зi мною, стрiловержцем? Чи не хочеш ти, часом, досягти бiльшоi слави, нiж я?

Ображений Ерот гордо вiдповiв Аполлоновi:

– Стрiли твоi, Фебе-Аполлоне, не знають промаху, всiх разять вони, але моя стрiла поразить тебе.

Ерот змахнув своiми золотими крильцями i вмить злетiв на високий Парнас. Там вийняв вiн iз сагайдака двi стрiли: одну, що ранить серце i викликае кохання, – нею пронизав вiн серце Аполлона, а другу, що вбивае кохання, пустив вiн у серце нiмфи Дафни, дочки рiчкового бога Пенея.

Зустрiв якось прекрасну Дафну Аполлон i покохав ii. Але тiльки-но побачила Дафна золотокудрого Аполлона, як зi швидкiстю вiтру кинулася тiкати, адже стрiла Ерота, що вбивае кохання, пронизала ii серце. Побiг навздогiн iй срiбнолукий бог.

– Стiй, прекрасна нiмфо, – благав Аполлон, – чому бiжиш вiд мене, немов овечка, переслiдувана вовком. Немов голубка, яка рятуеться вiд орла, тiкаеш ти! Адже я не ворог твiй! Дивись, ти поранила ноги об гострi колючки тернику. О, почекай, спинись! Адже я Аполлон, син громовержця Зевса, а не звичайний смертний пастух.

Але все швидше бiгла прекрасна Дафна. Мов на крилах, мчить за нею Аполлон. Все ближче вiн. Ось зараз наздожене! Дафна вiдчувае його дихання. Сили лишають ii. Почала благати Дафна батька свого Пенея:

– Батьку Пенею, допоможи менi! Розступися швидше, земле, i поглинь мене! О, вiднiмiть у мене цей образ, вiн завдае менi лише страждань!

Тiльки сказала вона це, як зараз же занiмiли ii члени. Кора вкрила ii нiжне тiло, волосся обернулося в листя, а руки, пiднесенi до неба, перетворились у вiти. Довго сумний стояв Аполлон перед лавром i, нарештi, промовив:

– Нехай же вiнок тiльки з твоеi зеленi прикрашае мою голову, нехай вiднинi прикрашатимеш ти своiм листям i мою кiфару, i мiй сагайдак! Хай нiколи не в’яне, лавре, твоя зелень! Стiй же вiчно зеленим!

А лавр тихо шелестiв у вiдповiдь Аполлону своiми густими вiтами i, немовби на знак згоди, схилив свое зелене верхiв’я.




Аполлон в Адмета


Аполлон повинен був очиститись вiд грiха пролитоi кровi Пiфона. Адже i сам вiн очищае людей, якi вчинили вбивство. Пiшов вiн, за присудом Зевса, у Фессалiю[26 - Край на сходi Пiвнiчноi Грецii.] до прекрасного i благородного царя Адмета. Там пас вiн стада царя i цiею службою спокутував свiй грiх. Коли Аполлон грав на пасовищi на очеретянiй флейтi або на золотiй кiфарi, дикi звiрi виходили з лiсових хащ, зачарованi його грою. Пантери i лютi леви мирно ходили серед стад. Оленi й сарни збiгалися на звуки флейти. Мир i радiсть панували навкруги. Благоденство вселилось у дiм Адмета; нi в кого не було таких плодiв, його конi й стада були найкращими на всю Фессалiю. Все це дав йому золотокудрий бог. Аполлон допомiг Адметовi дiстати руку дочки царя Іолка Пелiя, Алкести. Батько обiцяв вiддати ii за дружину лише тому, хто спроможеться запрягти в свою колiсницю лева i ведмедя. Тодi Аполлон надiлив твого улюбленця Адмета непереможною силою, i той виконав це завдання Пелiя. Аполлон служив в Адмета вiсiм рокiв i, вiдбувши строк своеi спокутоi служби, повернувся в Дельфи.

Весну i лiто живе Аполлон у Дельфах. Коли ж настае осiнь, в’януть квiти i листя на деревах жовкне, коли наближаеться вже холодна зима, яка вкривае снiгом вершину Парнасу, тодi Аполлон на своiй колiсницi, запряженiй бiлоснiжними лебедями, лине до краiни гiпербореiв, де не бувае зими, до краiни вiчноi весни. Там живе вiн цiлу зиму. Коли ж знову зазеленiе все у Дельфах, коли пiд живлющим подихом весни розпукаються квiти i рiзнобарвним килимом укриють долину Крiси, повертаеться на лебедях своiх золотокудрий Аполлон у Дельфи провiщати людям волю громовержця Зевса. Тодi в Дельфах святкують повернення бога-провiсника Аполлона з краiни гiпербореiв. Усю весну i лiто живе вiн у Дельфах, вiдвiдуе вiн i батькiвщину свою Делос, де вiн мае теж розкiшне святилище.




Аполлон i музи


Весною i влiтку на схилах лiсистого Гелiкону, там, де таемничо дзюрчать священнi води джерела Гiппокрени, i на високому Парнасi, бiля чистих вод Кастальського джерела, Аполлон водить танки з десятьма музами. Юнi, прекраснi музи, дочки Зевса i Мнемосiни[27 - Богиня пам’ятi.], – повсякчаснi супутницi Аполлона. Вiн керуе хором муз i супроводить iх спiв грою на своiй золотiй кiфарi. Величаво йде Аполлон попереду хору муз, увiнчаний лавровим вiнком, за ним iдуть усi дев’ять муз: Каллiопа – муза епiчноi поезii, Евтерпа – муза лiрики, Ерато – муза пiсень про кохання, Мельпомена – муза трагедii, Талiя – муза комедii, Терпсiхора – муза танцiв, Клiо – муза iсторii, Уранiя – муза астрономii i Полiгiмнiя – муза священних гiмнiв. Урочисто гримить iх хор, i вся природа, немов зачарована, слухае iх божественний спiв.

Коли ж Аполлон у супроводi муз появляеться в сонмi богiв на свiтлому Олiмпi i лунають звуки його кiфари i спiв муз, тодi все замовкае на Олiмпi. Забувае Арес про гук кривавих битв, не блискае блискавка в руках хмарогонця Зевса, боги забувають чвари, мир i тиша настають на Олiмпi. Навiть орел Зевса опускае своi могутнi крила i заплющуе своi зiркi очi, не чути його грiзного клекоту, вiн тихо дрiмае на жезлi Зевса. У повнiй тишi урочисто бринять струни кiфари Аполлона. Коли ж Аполлон весело вдаряе по золотих струнах кiфари, тодi радiсний сяючий танок рухаеться в бенкетному залi богiв. Музи, харити, вiчно юна Афродiта, Арес з Гермесом – усi беруть участь у веселому танку, а попереду всiх iде велична дiва, сестра Аполлона, прекрасна Артемiда. Залитi потоками золотого свiтла, танцюють юнi боги пiд звуки кiфари Аполлона.




Сини Алоея


Грiзний далекоразячий Аполлон у своему гнiвi, i не знають тодi пощади його золотi стрiли. Багатьох уразили вони. Вiд них загинули гордi своею силою сини Алоея, От i Ефiальт, якi не хотiли нiкому коритись. Уже в ранньому дитинствi славилися вони своiм величезним зростом, своею силою i хоробрiстю, що не знала перепон. Бувши ще юнаками, От i Ефiальт почали погрожувати богам-олiмпiйцям.

– О, дайте нам тiльки змужнiти, дайте тiльки дiйти повноi мiри нашоi надприродноi сили. Ми згромадимо тодi одну на одну гори Олiмп, Пелiон i Оссу[28 - Найвищi гори в Грецii, на узбережжi Егейського моря, у Фессалii.] i зiйдемо по них на небо. Ми викрадемо тодi у вас, олiмпiйцi, Геру i Артемiду.

Так, як колись титани, погрожували олiмпiйцям непокiрнi сини Алоея. Вони здiйснили б свою погрозу. Адже скували вони ланцюгами грiзного бога вiйни Ареса; повних тридцять мiсяцiв мучився вiн у мiднiй в’язницi. Довго б ще мучився ненаситний битвами Арес у полонi, коли б не викрав його, знесиленого, спритний Гермес. Могутнi були От i Ефiальт. Аполлон не стерпiв iх погроз. Напнув далекоразячий бог свiй срiбний лук; немов iскри полум’я, блиснули в повiтрi його золотi стрiли, i впали пронизанi стрiлами От i Ефiальт.




Марсiй


Жорстоко покарав Аполлон i фрiгiйського сатира Марсiя за те, що Марсiй насмiлився змагатись iз ним у музицi. Кiфаред[29 - Тобто той, що грае на кiфарi.] Аполлон не стерпiв такого зухвальства. Одного разу, блукаючи по полях Фрiгii, Марсiй знайшов очеретяну флейту. Їi кинула богиня Афiна, помiтивши, що гра на винайденiй нею самою флейтi спотворюе ii божественно прекрасне обличчя. Афiна прокляла свiй винахiд i сказала:

– Хай же люто буде покараний той, хто пiднiме цю флейту.

Нiчого не знаючи про те, що сказала Афiна, Марсiй пiдняв флейту i незабаром навчився так добре грати на нiй, що всi заслухувалися цiею невигадливою музикою. Марсiй загордився i викликав самого покровителя музики Аполлона на змагання.

Аполлон з’явився на виклик у довгiй пишнiй хламидi, в лавровiм вiнку i з золотою кiфарою в руках.

Яким мiзерним здавався перед величним, прекрасним Аполлоном житель лiсiв i полiв Марсiй, зi своею жалюгiдною очеретяною флейтою! Хiба мiг вiн видобути з флейти такi чарiвнi звуки, якi злiтали iз золотих струн кiфари привiдця муз Аполлона! Перемiг Аполлон. Розгнiваний викликом, вiн звелiв повiсити за руки нещасного Марсiя i здерти з нього живого шкiру. Так поплатився Марсiй за свою смiливiсть. А шкiру Марсiя повiсили в гротi бiля Келен у Фрiгii i розповiдали потiм, що вона завжди починала рухатись, нiбито танцювала, коли долiтали у грот звуки фрiгiйськоi очеретяноi флейти, i лишалася нерухомою, коли лунали величавi звуки кiфари.




Асклепiй (Ескулап)


Але не тiльки месником е Аполлон, не тiльки загибель шле вiн своiми золотими стрiлами – вiн лiкуе хвороби. Син же Аполлона Асклепiй – бог лiкарiв i лiкарськоi справи.

Мудрий кентавр Хiрон виховав Асклепiя на схилах Пелiону. Пiд його керiвництвом Асклепiй став таким умiлим лiкарем, що перевершив навiть свого вчителя Хiрона. Асклепiй не тiльки зцiляв усi хвороби, а навiть померлих повертав до життя. Цим прогнiвив вiн володаря царства померлих Аiда i громовержця Зевса, бо порушив закон i порядок, встановлений Зевсом на землi. Розгнiваний Зевс метнув свою блискавку i поразив Асклепiя. Але люди обожествили Аполлонового сина як бога-зцiлителя. Вони спорудили йому багато святилищ i серед них знамените святилище Асклепiя в Епiдаврi.[30 - Мiсто на пiвнiчно-захiдному узбережжi Арголiди – областi у центрi Пелопоннесу.]

По всiй Грецii шанували бога Аполлона. Греки вшановували його як бога свiтла, бога, який очищае людину вiд скверни пролитоi кровi, як бога, що прорiкае волю батька його Зевса, бога, що карае, насилае хвороби i зцiляе iх. Його шанували грецькi юнаки як свого покровителя. Аполлон – покровитель мореплавства, вiн допомагае заснуванню нових колонiй i мiст. Художники, поети, спiвцi та музиканти перебувають пiд особливим покровительством проводиря хору муз, Аполлона-кiфареда. Аполлон рiвний самому Зевсу-громовержцю по тому поклонiнню, яке вiддавали йому греки.




Артемiда[31 - Артемiда (у римлян Дiана) – одна з найдавнiших богинь Грецii. Як можна гадати, Артемiда – богиня-мисливиця – спочатку була покровителькою тварин, як свiйських, так i диких. Сама Артемiда в найдавнiшi часи зображалась iнодi у виглядi тварини, наприклад ведмедицi. Так зображалась Артемiда Брауронська в Аттицi, недалеко вiд Афiн. Потiм Артемiда стае богинею-охоронницею матерi пiд час народження дитини, даючи благополучнi пологи. Як сестра Аполлона, бога свiтла, вона вважалася також богинею мiсяця i ототожнювалася з богинею Селеною. Культ Артемiди – один з поширених у Грецii. Знаменитий був ii храм у мiстi Ефесi (Артемiда Ефеська).]



Вiчно юна, прекрасна богиня народилася на Делосi одночасно з братом своiм, золотокудрим Аполлоном. Вони близнята. Найщирiша любов, наймiцнiша дружба еднае брата i сестру. Глибоко люблять вони i матiр свою Латону.

Всiм дае життя Артемiда. Вона пiклуеться про все, що живе на землi i росте в лiсi та в полi. Пiклуеться вона про диких звiрiв, про стада свiйськоi худоби та про людей. Вона викликае рiст трав, квiтiв i дерев, вона благословляе народження, весiлля та шлюб. Багатi жертви приносять грецькi жiнки славетнiй дочцi Зевса Артемiдi, яка благословляе i дае щастя в шлюбi i зцiлюе та насилае хвороби.

Вiчно юна, прекрасна, як ясний день, богиня Артемiда, з луком i сагайдаком за плечима, зi списом мисливця в руках, весело полюе в тiнистих лiсах i залитих сонцем полях. Гомiнкий натовп нiмф супроводжуе ii, а вона, велична, в короткому одязi мисливицi, що доходить лише до колiн, швидко несеться по лiсистих схилах гiр. Не врятуватися вiд ii стрiл, що б’ють без промаху, нi полохливому оленю, нi боязкiй ланi, нi розлютованому кабану, який ховаеться в заростях очерету. За Артемiдою поспiшають ii супутницi нiмфи. Веселий смiх, крики, гавкiт зграi собак далеко розлягаються в горах, i вiдповiдае iм гучно гiрська луна. Коли ж стомиться богиня на полюваннi, то поспiшае вона з нiмфами в священнi Дельфи, до улюбленого брата, стрiловержця Аполлона. Там вiдпочивае вона. Пiд божественнi звуки золотоi кiфари Аполлона водить вона танки з музами i нiмфами. Попереду всiх iде в танку Артемiда, струнка, прекрасна; вона прекраснiша вiд усiх нiмф i муз i вища вiд них на цiлу голову. Любить вiдпочивати Артемiда i в повитих зеленню гротах, де вiе прохолодою, вдалинi вiд очей смертних. Горе тому, хто порушуе спокiй ii. Так загинув i юний Актеон, син Автоноi, дочки фiванського царя Кадма.




Актеон

Викладено за поемою Овiдiя «Метаморфози».


Одного разу полював Актеон зi своiми товаришами в лiсах Кiферону. Настав жаркий пiвдень. Стомленi мисливцi розташувалися на вiдпочинок в затiнку густого лiсу, а юний Актеон, вiддiлившись вiд них, пiшов шукати прохолоди в долинах Кiферону. Вийшов вiн на зелену квiтучу долину Гаргафiю[32 - Долина в Беотii з однойменним джерелом, вiд якого через усю долину протiкав струмок.], присвячену богинi Артемiдi. Буйно розрослись у долинi платани, мирти та смереки, як темнi стрiли, височiли на нiй стрункi кипариси, а зелена трава ряснiла квiтами. Прозорий струмок дзюрчав у долинi. Всюди панувала тиша, спокiй i прохолода. В крутому схилi гори побачив Актеон чудовий грот, увесь повитий зеленню. Вiн пiшов до цього грота, не знаючи, що в гротi часто вiдпочивае Зевсова дочка Артемiда.

Коли Актеон пiдiйшов до грота, туди щойно ввiйшла Артемiда. Вона вiддала лук i стрiли однiй з нiмф i готувалася до купання. Нiмфи зняли з богинi сандалi, волосся зав’язали вузлом i вже хотiли йти до струмка набрати холодноi води, як бiля входу в грот показався Актеон. Голосно скрикнули нiмфи, побачивши Актеона, що входив. Вони оточили Артемiду, вони хочуть сховати ii вiд очей смертного. Подiбно до того як пурпуровим вогнем запалюють хмари променi сонця, що сходить, так зашарiлося краскою гнiву обличчя богинi, гнiвом блиснули ii очi i ще прекраснiша стала вона у своему гнiвi. Розгнiвалась на те Артемiда, що Актеон порушив ii спокiй. В гнiвi Артемiда перетворила нещасного Актеона у стрункого оленя.

Гiллястi роги виросли на головi Актеона. Ноги i руки обернулися в ноги оленя. Витяглася його шия, загострились вуха, плямиста шерсть покрила все тiло. Лякливий олень кинувся швидко втiкати. Побачив Актеон свое вiдображення в струмку. Вiн хоче крикнути: «О, горе!» – та немае в нього дару мови. Сльози покотились у нього з очей – але з очей оленя. Лише розум людини зберiгся в нього. Що робити йому? Куди бiгти?

Собаки Актеона почули слiд оленя; вони не впiзнали свого господаря i з лютим гавкотом кинулися за ним. Через долини по ущелинах Кiферону, по стрiмчастих скелях гiр, через лiси i поля, як вiтер, мчав прекрасний олень, закинувши на спину гiллястi роги, а за ним мчали собаки. Все ближче i ближче собаки, ось вони наздогнали оленя, i iх гострi зуби вп’ялися в тiло нещасного Актеона-оленя. Хоче крикнути Актеон: «О, згляньтеся! Адже це я, Актеон, ваш господар!» – та тiльки стогiн вириваеться з грудей оленя, i чутно в цьому стогонi звук голосу людини. Впав на колiна олень-Актеон. Скорбота, жах i благання видно в його очах. Неминуча загибель, – рвуть його тiло на шматки розлютованi пси.

Наспiлi товаришi Актеона шкодували, що нема його з ними при такому щасливому ловi. Чудового оленя зацькували собаки. Не знали товаришi Актеона, хто цей олень. Так загинув Актеон, який порушив спокiй богинi Артемiди, единий зi смертних, що бачив небесну красу дочки громовержця Зевса i Латони.




Афiна-Паллада[33 - Афiна (у римлян Мiнерва) – одна з найбiльш шанованих богинь Грецii; вiдiгравала велику роль у грецькому народному епосi. Афiна – охоронниця мiст. В гомерiвськiй Троi була статуя Афiни, яка нiби впала з неба, так званий паладiум: вважалося, що вона охороняе Трою. З ростом грецькоi культури Афiна стала також i покровителькою науки.]





Народження Афiни


Самим Зевсом народжена була богиня Афiна-Паллада. Зевс-громовержець знав, що богиня розуму, Метiс, матиме двое дiтей: дочку Афiну i сина, незвичайного розуму й сили. Мойри, богинi долi, вiдкрили Зевсовi таемницю, що син богинi Метiс скине його з престолу i вiднiме в нього владу над свiтом. Злякався великий Зевс. Щоб уникнути грiзноi долi, яку вiщували йому мойри, вiн, приспавши богиню Метiс ласкавими словами, проковтнув ii, перш нiж у неi народилась дочка, богиня Афiна. Через деякий час вiдчув Зевс страшенний бiль у головi. Тодi вiн покликав свого сина Гефеста i наказав розрубати собi голову, щоб позбавитись нестерпного болю i шуму в головi. Махнув Гефест сокирою, сильним ударом розколов Зевсовi череп, не зашкодивши йому, i вийшла на свiт з голови громовержця могутня войовниця, богиня Афiна-Паллада. В повному озброеннi, в блискучому шоломi, зi списом i щитом стала вона перед здивованими очима богiв-олiмпiйцiв. Грiзно потрясла вона своiм блискучим списом. Войовничий поклик ii розкотився далеко по небу, i до самих основ потрясся свiтлий Олiмп. Прекрасна, велична, стояла вона перед богами. Блакитнi очi Афiни горiли божественною мудрiстю, вся вона сяяла чудовою, небесною, могутньою красою. Славили боги народжену з голови батька-Зевса улюблену дочку його, захисницю мiст, богиню мудростi й знання, непереможну войовницю, Афiну-Палладу.

Афiна – покровителька героiв Грецii, дае iм своi сповненi мудростi поради i допомагае iм, непереможна, пiд час небезпеки. Вона охороняе мiста, фортецi та iх мури. Вона дае мудрiсть i знання, вчить людей мистецтв i ремесел. І дiвчата Грецii шанують Афiну за те, що вона вчить iх рукодiлля. Нiхто зi смертних i богинь не може перевершити Афiну в умiннi ткати. Знають усi, як небезпечно змагатися з нею в цьому, знають, як поплатилась Арахна, дочки Ідмона, яка хотiла перевершити Афiну в цьому мистецтвi.




Арахна

Викладено за поемою Овiдiя «Метаморфози».


На всю Лiдiю[34 - Держава в Малiй Азii, розгромлена персами в VI ст. до н. е.] славилась Арахна своiм мистецтвом. Часто збиралися нiмфи зi схилiв Тмолу i з берегiв золотоносного Пактолу милуватися ii роботою. Арахна пряла з ниток, подiбних до туману, тканини, прозорi як повiтря. Пишалась вона, що немае iй рiвноi в свiтi в умiннi ткати. Якось вигукнула вона:

– Нехай приходить сама Афiна-Паллада змагатися зi мною! Не переможе вона мене; не боюсь я цього.

І от, набравши вигляду сивоi, згорбленоi бабусi, яка спиралася на палицю, стала перед Арахною богиня Афiна i сказала iй:

– Не саме зло несе з собою, Арахно, старiсть; роки несуть з собою досвiд. Послухайся моеi поради: прагни перевершити лише смертних у своему мистецтвi. Не викликай богиню на змагання. Смиренно благай ii простити тобi за гордовитi слова. Благаючих прощае богиня.

Арахна випустила з рук тонку пряжу; гнiвом спалахнули ii очi. Впевнена у своему мистецтвi, смiливо вiдповiла вона:

– Ти нерозумна, стара! Старiсть позбавила тебе розуму. Повчай так своiх невiсток i дочок, а менi дай спокiй. Я зумiю й сама дати собi раду. Що я сказала, так хай i буде. Чому ж не йде Афiна, чого не хоче змагатися зi мною?

– Я тут, Арахно! – вигукнула богиня, набравши свого справжнього вигляду.

Нiмфи i лiдiйськi жiнки низько схилилися перед улюбленою дочкою Зевса i славили ii. Одна лише Арахна мовчала. Подiбно до того як червоною загравою займаеться рано-вранцi небосхил, коли злiтае в небо на своiх блискучих крилах рожевоперста Зоря-Еос, так спалахнуло гнiвом обличчя Афiни. Стоiть на своему Арахна, як i ранiше, палко бажае вона змагатися з Афiною. Вона не передчувае, що загрожуе iй швидка загибель.

Почалося змагання. Велика богиня Афiна виткала на своему покривалi посерединi величний Афiнський акрополь, а на ньому зобразила свою суперечку з Посейдоном за владу над Аттикою. Дванадцять свiтлих богiв Олiмпу, а серед них батько ii, Зевс-громовержець, сидять як суддi в цiй суперечцi. Пiдняв землетрясець Посейдон свiй тризубець, ударив ним об скелю, i ринуло солоне джерело з безплiдноi скелi. А Афiна в шоломi, зi щитом i в егiдi потрясла своiм списом i глибоко встромила його в землю. Із землi виросла священна олива. Боги присудили перемогу Афiнi, визнавши ii дар Аттицi за бiльш цiнний[35 - Сцена суперечки Афiни з Посейдоном була зображена на фронтонi храму Парфенона в Афiнах вiдомим грецьким скульптором Фiдiем (V ст. до н. е.); в дуже пошкодженому виглядi фронтон зберiгся до нашого часу.]. По кутах зобразила богиня, як карають боги людей за непокiрнiсть, а навколо виткала вiнок з листя оливи. Арахна ж зобразила на своему покривалi багато сцен iз життя богiв, в яких боги виявляють себе слабими, з людськими пристрастями. Навколо ж виткала Арахна вiнок з квiтiв, перевитих плющем. Найвищоi досконалостi була робота Арахни, вона не поступалася в красi роботi Афiни, але в зображеннях ii було видно неповагу до богiв, навiть презирство. Страшенно розгнiвалась Афiна, вона розiрвала роботу Арахни i вдарила ii човником. Нещасна Арахна не знесла ганьби: вона зсукала вiрьовку, зробила петлю i повiсилась. Афiна звiльнила з петлi Арахну i сказала iй:

– Живи, непокiрна. Але ти вiчно висiтимеш i вiчно ткатимеш, i буде тривати ця кара i в твоiх нащадках.

Афiна окропила Арахну соком чарiвного зiлля, i зараз же тiло ii стислося, густе волосся впало з голови, i обернулась вона в павука. З того часу висить павук-Арахна в своiй павутинi i вiчно тче ii, як ткала за життя.




Гермес[36 - Гермес(у римлян Меркурiй) – один з найдавнiших богiв Грецii; спочатку був богом-покровителем отар, його зображали iнодi з бараном на руках. У гомерiвському епосi Гермес насамперед посланець богiв i провiдник душ померлих у пiдземне царство Аiда. Гермес – покровитель мандрiвникiв; з розвитком торгiвлi Гермес стае богом-покровителем торгiвлi, а також спритностi, обману i навiть злодiйства. Крiм того, Гермес – покровитель юнацтва, атлетiв, бог гiмнастики; його статуi ставилися в палестрах i гiмнасiях – закладах, де навчали боротьби, кулачного бою, метання диска, бiгу, стрибкiв i т. д. Пiсля завоювання Александром Македонським усiеi Перськоi держави (кiнець IV ст. до н. е.), коли в Азii i Єгиптi виникають грецькi держави, Гермес ототожнюеться з египетським богом науки i магii Тотом i стае також богом магii i астрологii (тобто ворожiння по зiрках); його починають називати богом Гермесом тричi найвеличнiшим.]



В гротi гори Кiллени в Аркадii[37 - Область у центральнiй частинi Пелопоннесу.] народився син Зевса i Майi, бог Гермес, посланець богiв. Зi швидкiстю думки переноситься вiн з Олiмпу на найдальший край свiту в своiх крилатих сандалях, з жезлом-кадуцеем у руках.

Гермес охороняе шляхи, i присвяченi йому герми[38 - Кам’янi стовпи, зверху яких вирiзьблювалася голова Гермеса.] можна бачити поставленими край дорiг, на перехрестях i бiля входiв у будинки всюди в Стародавнiй Грецii. Вiн допомагае мандрiвникам у подорожах за життя, вiн же веде душi померлих в iх останню путь – до сумного царства Аiда. Своiм чарiвним жезлом склепляе вiн очi людей i навiвае на них сон. Гермес – бог-покровитель шляхiв i мандрiвникiв i бог торгових зносин i торгiвлi. Вiн дае в торгiвлi бариш i посилае людям багатство. Гермес винайшов i мiри, i числа, i азбуку, вiн навчив усього цього людей. Вiн же i бог красномовства, а разом з тим спритностi i обману. Нiхто не може перевершити його в спритностi, хитрощах i навiть у злодiйствi, бо вiн незвичайно спритний злодiй. Це вiн одного разу жартома викрав у Зевса його скiпетр, у Посейдона – тризубець, в Аполлона – золотi стрiли i лук, а в Ареса – меч.




Гермес викрадае корiв Аполлона


Ледве народився Гермес у прохолодному гротi Кiллени, як вiн уже замислив першу свою витiвку. Вiн вирiшив викрасти корiв у срiбнолукого Аполлона, який пас на той час череди богiв у долинi Пiерii, в Македонii. Тихенько, щоб не помiтила мати, вибрався Гермес iз пелюшок, виплигнув з колиски i прокрався до виходу з грота. Бiля самого грота вiн побачив черепаху, зловив ii i зi щита черепахи та трьох гiлок зробив першу лiру, натягнувши на неi солодкозвучнi струни. Потай повернувся Гермес у грот, сховав лiру в своiй колисцi, а сам знову пiшов i швидко, неначе вiтер, понiсся в Пiерiю. Там вiн викрав з череди Аполлона п’ятнадцять корiв, прив’язав до iхнiх нiг очерет i гiлля, щоб замести слiд, i швидко погнав корiв у напрямi до Пелопоннесу. Коли Гермес уже пiзно ввечерi гнав корiв через Беотiю[39 - Край у Середнiй Грецii з головним мiстом Фiвами.], вiн зустрiв старого дiда, який працював у своему винограднику.

– Вiзьми собi одну з цих корiв, – сказав йому Гермес, – тiльки нiкому не розповiдай, що бачив, як я прогнав тут корiв.

Старий, зрадiвши щедрому подарунку, дав слово Гермесовi мовчати i не показувати нiкому, куди той погнав корiв. Гермес пiшов далi. Але вiн вiдiйшов ще недалеко, як йому захотiлося випробувати старого, – чи додержить вiн даного слова. Сховавши корiв у лiсi i змiнивши свiй вигляд, повернувся вiн назад i спитав дiда:

– Скажи, чи не проганяв тут хлопчик корiв? Якщо ти менi вкажеш, куди вiн iх прогнав, я дам тобi бика й корову.

Недовго вагався старий, сказати чи нi, дуже вже хотiлося йому дiстати ще бика й корову, i вiн показав Гермесу, куди погнав хлопчик корiв. Страшенно розгнiвався Гермес на старого за те, що вiн не додержав слова, i в гнiвi обернув його в нiму скелю, щоб вiчно мовчав вiн i пам’ятав, що треба додержувати даного слова.

Пiсля цього вернувся Гермес до корiв i швидко погнав iх далi. Нарештi пригнав вiн iх у Пiлос. Двох корiв принiс вiн у жертву богам, потiм знищив усi слiди жертвоприношення, а корiв, що лишилися, сховав у печерi, вводячи iх до неi задом, щоб слiди корiв вели не в печеру, а з неi.

Зробивши все це, Гермес спокiйно повернувся в грот до матерi своеi Майi i лiг тихенько в колиску, загорнувшись у пелюшки.

Але Майя помiтила вiдсутнiсть свого сина. Вона з докором сказала йому:

– Погане замислив ти дiло. Навiщо викрав ти корiв Аполлона? Розгнiваеться вiн. Адже ти знаеш, який грiзний у гнiвi своему Аполлон. Хiба ти не боiшся його стрiл, що б’ють без промаху?

– Не боюсь я Аполлона, – вiдповiв матерi Гермес, – нехай собi гнiваеться. Якщо вiн надумае скривдити тебе або мене, то я, щоб вiдомстити йому, розграбую все його святилище в Дельфах, викраду всi його триножники, золото, срiбло й одяг.

А Аполлон уже помiтив, що пропали корови, i подався iх розшукувати. Вiн нiде не мiг iх знайти. Нарештi, вiщий птах привiв його в Пiлос, але й там не знайшов своiх корiв золотокудрий Аполлон. В печеру ж, де були схованi корови, вiн не ввiйшов, – адже слiди вели не в печеру, а з неi.

Нарештi, пiсля довгого марного шукання, прийшов вiн до грота Майi. Зачувши наближення Аполлона, Гермес ще глибше забрався в свою колиску i щiльнiше загорнувся в пелюшки. Розгнiваний Аполлон увiйшов у грот Майi i побачив, що Гермес з невинним виглядом лежить у своiй колисцi. Вiн почав докоряти Гермесовi за крадiжку корiв i вимагав, щоб вiн повернув iх йому, але Гермес вiд усього вiдрiкався. Вiн запевняв Аполлона, що й не думав красти в нього корiв i зовсiм не знае, де вони.

– Послухай, хлопчику! – скрикнув у гнiвi Аполлон, – я скину тебе в похмурий Тартар, i не врятуе тебе нi батько, нi мати, якщо ти не повернеш менi моiх корiв.

– О, сину Латони! – вiдповiв Гермес, – не бачив я, не знаю i вiд iнших не чув про твоi корови. Хiба цим я займаюся – iнша тепер у мене справа, iнший клопiт. Я дбаю лише про сон, молоко матерi та своi пелюшки. Нi, присягаюсь, я навiть не бачив злодiя твоiх корiв.

Хоч як сердився Аполлон, вiн нiчого не мiг добитися вiд хитрого, спритного Гермеса. Нарештi золотокудрий бог витяг з колиски Гермеса i примусив його iти в пелюшках до батька iх Зевса, щоб той розв’язав iх суперечку. Прийшли обидва боги на Олiмп. Хоч як викручувався Гермес, хоч як хитрував, все ж Зевс звелiв йому вiддати Аполлону вкрадених корiв.

З Олiмпу повiв Гермес Аполлона в Пiлос, узявши по дорозi зроблену ним зi щита черепахи лiру. В Пiлосi вiн показав, де схованi корови. Поки Аполлон виганяв корiв з печери, Гермес сiв коло неi на каменi i заграв на лiрi. Чудовi звуки сповнили долину i пiщаний берег моря. Здивований Аполлон iз захопленням слухав гру Гермеса. Вiн вiддав Гермесу за його лiру вкрадених корiв, – так полонили його звуки лiри. А Гермес, щоб бавитися, коли пастиме корiв, винайшов собi сопiлку[40 - Музичний духовий iнструмент, що складаеться iз семи рiзноi довжини очеретяних дудочок, зв’язаних одна з одною.], яку так люблять пастухи Грецii.

Меткий, спритний, прекрасний син Майi i Зевса, що носиться по свiту зi швидкiстю думки i який уже в ранньому дитинствi своему довiв свою хитрiсть i спритнiсть, був також i втiленням юнацькоi сили. Скрiзь у палестрах[41 - В античнiй Грецii iснували, переважно при школах, особливi майданчики, оточенi часто колонами, на яких навчали фiзичних вправ, боротьби, кулачного бою i т. iн. Такi майданчики звалися палестрами.] стояли його статуi. Вiн бог молодих атлетiв. Його закликали вони перед боротьбою i змаганнями в швидкому бiгу.

Хто тiльки не шанував Гермеса в Стародавнiй Грецii: i мандрiвник, i оратор, i купець, i атлет, i навiть злодii.




Арес[42 - Арес (у римлян Марс) – бог вiйни, який несе загибель i руiни, старогрецький iдеал хороброго воiна. Вiн проти iнших богiв Грецii користувався меншою пошаною. Це позначаеться i в тому, що сам бог Зевс, за словами грекiв, недолюблюе свого сина, Ареса, який весь час заводить чвари, губить людей i радiе, коли пiд час бою рiкою ллеться людська кров.], Афродiта[43 - У римлян Афродiта – Венера.], Ерот[44 - Ерот – Амур або Купiдон.] i Гiменей[45 - Гiменей – бог шлюбу.]





Арес


Бог вiйни, несамовитий Арес, – син громовержця Зевса i Гери. Не любить його Зевс. Часто говорить вiн своему синовi, що вiн найненависнiший йому серед богiв Олiмпу.

Зевс не любить сина за його кровожернiсть. Якби Арес не був його сином, вiн давно скинув би його в похмурий Тартар, туди, де томляться титани. Серце лютого Ареса радують тiльки жорстокi битви. Несамовитий, носиться вiн серед гуркоту зброi, крикiв та стогону битви помiж бiйцями, в блискучому озброеннi, з величезним щитом. Слiдом за ним несуться його сини, Деймос i Фобос – жах i страх, а поряд з ними богиня розбрату Ерiда i богиня Енюо, яка сiе вбивства. Кипить, гуркоче бiй; радiе Арес; зi стогоном падають воiни. Трiумфуе Арес, коли уб’е своiм жахливим мечем воiна i хлине на землю гаряча кров. Не розбираючи, разить вiн i направо, i налiво; купа тiл навколо жорстокого бога.

Лютий, несамовитий, грiзний Арес, але перемога не завжди супроводить його. Часто доводиться Аресовi поступатися на полi битви войовничiй дочцi Зевса, Афiнi-Палладi. Перемагае вона Ареса мудрiстю i спокiйною свiдомiстю сили. Нерiдко i смертнi героi здобувають перемогу над Аресом, особливо якщо iм допомагае ясноока Афiна-Паллада. Так уразив Ареса мiдним списом герой Дiомед пiд мурами Троi. Сама Афiна спрямувала удар. Далеко рознiсся по вiйську троянцiв i грекiв жахливий крик пораненого бога. Немов десять тисяч воiнiв скрикнули враз, стаючи до завзятого бою, так закричав вiд болю вкритий мiдним обладунком Арес. Здригнули з жаху греки i троянцi, а несамовитий Арес понiсся, оповитий темною хмарою, закривавлений, зi скаргами на Афiну до батька свого Зевса. Але батько Зевс не став слухати його скарг. Вiн не любить свого сина, якому приемнi лише чвари, битви та вбивства.

Якщо навiть дружина Ареса, найвродливiша з богинь Афродiта, приходить на помiч своему чоловiковi, коли вiн у розпалi бою зустрiнеться з Афiною, i тодi перемагае улюблена дочка громовержця Зевса. Войовниця Афiна одним ударом кидае на землю прекрасну богиню кохання Афродiту. Зi сльозами пiдiймаеться на Олiмп вiчно юна, дивно прекрасна Афродiта, а вслiд iй лунае трiумфуючий смiх i несуться глузування Афiни.




Афродiта[46 - Афродiта – спочатку була богинею неба, яка посилае дощ, а також, мабуть, i богинею моря. На Афродiтi i ii культi дуже позначився схiдний вплив, головним чином культу фiнiкiйськоi богинi Астарти. Поступово Афродiта стае богинею кохання. Бог кохання Ерот (Амур) – ii син.]


Не знiженiй, легковажнiй богинi Афродiтi втручатися в кривавi битви. Вона пробуджуе в серцях богiв i смертних любов. Завдяки цiй владi вона пануе над усiм свiтом.

Нiхто не може втекти вiд ii влади – навiть боги. Тiльки войовниця Афiна, Гестiя та Артемiда не пiдкоряються ii могутностi. Висока, струнка, з нiжними рисами обличчя, м’якою хвилею золотого волосся, що, як вiнець, лежить на ii прекраснiй головi, Афродiта – втiлення божественноi краси i нев’янучоi юностi. Коли вона йде, у сяйвi своеi краси, в запашних шатах, тодi яскравiше свiтить сонце, пишнiше розцвiтають квiти. Дикi лiсовi звiрi бiжать до неi з лiсових хащ, до неi зграями злiтаються птахи, коли вона проходить лiсом. Леви, пантери, барси та ведмедi лагiдно лащаться до неi. Спокiйно йде серед диких звiрiв Афродiта, горда з своеi променистоi краси. Їi супутницi Ори i Харити, богинi краси i грацii, прислуговують iй. Вони одягають богиню в розкiшнi шати, зачiсують ii золоте волосся, вiнчають ii голову виблискуючою дiадемою.

Коло острова Кiфери народилась Афродiта, дочка Урана, з бiлоснiжного шумовиння морських хвиль. Легкий, пестливий вiтрець принiс ii на острiв Кiпр[47 - За назвою острова Кiпру Афродiту часто називали Кiпрiдою.]. Там оточили юнi Ори створену з морських хвиль богиню кохання. Вони прибрали ii в золототканi шати i увiнчали вiнком iз запашних квiтiв. Де тiльки ступала Афродiта, там буйно виростали квiти. Все повiтря сповнене було чудовими пахощами. Ерот i Гiмерот[48 - Гiмерот – бог жагучого кохання.] повели прекрасну богиню на Олiмп. Гучно вiтали ii боги. З того часу завжди живе серед богiв Олiмпу золота Афродiта, вiчно юна, найвродливiша з богинь.




Пiгмалiон

Викладено за поемою Овiдiя «Метаморфози».


Афродiта даруе щастя тому, хто вiрно служить iй. Так дала вона щастя i Пiгмалiоновi, великому кiпрському митцевi. Пiгмалiон ненавидiв жiнок i жив самотньо уникаючи шлюбу. Одного разу зробив вiн з блискучоi бiлоi слоновоi кiстки статую дiвчини незвичайноi краси. Немов жива, стояла ця статуя в майстернi художника. Здавалося, вона дихае; здавалося, що ось-ось вона зрушиться, пiде i заговорить. Цiлими годинами милувався художник своiм твором i покохав, нарештi, створену ним самим статую. Вiн дарував статуi дорогоцiнне намисто, зап’ястя i серги, одягав ii в розкiшний одяг, прикрашав голову вiнками з квiтiв. Як часто шепотiв Пiгмалiон:

– О, якби ти була жива, якби могла вiдповiдати на моi слова, о, який би був я щасливий!

Але статуя була нiма.

Настали днi святкувань на честь Афродiти. Пiгмалiон принiс богинi кохання в жертву бiлу телицю з визолоченими рогами; вiн простяг до богинi руки i з молитвою прошепотiв:

– О, вiчнi боги i ти, золота Афродiто! Якщо ви можете дати все благаючому, то дайте менi дружину, таку ж прекрасну, як та статуя дiвчини, що зробив я сам.

Пiгмалiон не наважився просити богiв оживити його статую, вiн боявся прогнiвати такою просьбою богiв-олiмпiйцiв. Яскраво спалахнуло жертовне полум’я перед зображенням богинi кохання Афродiти; цим богиня нiбито давала зрозумiти Пiгмалiоновi, що боги почули його благання.

Повернувся художник додому. Вiн пiдiйшов до статуi i, о щастя, о радiсть! Статуя ожила! Б’еться ii серце, в ii очах свiтиться життя. Так дала богиня Афродiта красуню-дружину Пiгмалiоновi.




Нарцис

Викладено за поемою Овiдiя «Метаморфози».


Але хто не шануе золотосяйноi Афродiти, хто вiдкидае дари ii, хто повстае проти ii влади, того нещадно карае богиня кохання. Так покарала вона сина рiчкового бога Кефiса i нiмфи Лаврiони, прекрасного, але холодного, гордого Нарциса. Нiкого не любив вiн, крiм самого себе, лише себе вважав гiдним любовi.

Одного разу, коли вiн заблудився у густому лiсi пiд час полювання, побачила його нiмфа Ехо. Нiмфа не могла сама заговорити з Нарцисом. На нiй тяжiла кара богинi Гери: мовчати повинна була нiмфа Ехо, а вiдповiдати на запитання вона могла, лише повторюючи тiльки iх останнi слова. Із захопленням дивилась Ехо на стрункого красеня-юнака, схована вiд нього лiсовою гущавиною. Нарцис оглянувся навколо, не знаючи, куди йому йти, i голосно крикнув:

– Ей, хто тут?

– Тут! – почулась голосна вiдповiдь Ехо.

– Іди сюди! – крикнув Нарцис.

– Сюди! – вiдповiла Ехо.

З подивом оглядаеться прекрасний Нарцис на всi сторони. Нiкого немае. Здивований цим, вiн голосно вигукнув:

– Сюди, швидше до мене!

І радiсно вiдгукнулась Ехо:

– До мене!

Простягаючи руки, поспiшае до Нарциса нiмфа з лiсу, але гнiвно вiдштовхнув ii прекрасний юнак. Пiшов вiн поспiшно вiд нiмфи i сховався у темному лiсi.

Сховалась у лiсовiй непрохiднiй гущавинi i знехтувана нiмфа. Вона страждае з кохання до Нарциса, нiкому не показуеться i тiльки сумно вiдгукуеться на кожний поклик нещасна Ехо.

А Нарцис лишився, як i ранiше, гордим, самозакоханим. Вiн вiдкидав кохання всiх. Багатьох нiмф зробила нещасними його гордiсть. І якось одна iз знехтуваних ним нiмф вигукнула:

– Покохай же i ти, Нарцисе! І хай не вiдповiдае тобi на твою любов людина, яку ти покохаеш!

Здiйснилося побажання нiмфи. Розгнiвалась богиня кохання Афродiта на те, що Нарцис вiдхиляе ii дари, i покарала його. Одного разу весною пiд час полювання Нарцис пiдiйшов до струмка i захотiв напитися холодноi води. Ще нi разу не торкалися вод цього струмка нi пастух, нi гiрськi кози, нi разу не падала в струмок зламана гiлка, навiть вiтер не заносив у струмок пелюсток пишних квiтiв. Вода його була чиста i прозора. Як у дзеркалi, вiдбивалося в нiй усе навколо: i кущi, що розрослися на березi, i стрункi кипариси, i блакитне небо. Нагнувся Нарцис до струмка, спершись руками на камiнь, що виступав з води, i вiддзеркалився в струмку весь, в усiй своiй красi. Отут-то i спiткала його кара Афродiти. З подивом дивиться вiн на свое вiдображення у водi, i сильне кохання опановуе його. Повними любовi очима дивиться вiн на свое вiдображення у водi, вiн манить його, кличе, простягае до нього руки. Нахиляеться Нарцис до дзеркала вод, щоб поцiлувати свое вiдображення, але цiлуе тiльки холодну, прозору воду струмка. Все забув Нарцис; вiн не йде вiд струмка; не вiдриваючись, милуеться самим собою. Вiн не iсть, не п’е, не спить. Нарештi, повний вiдчаю, вигукуе Нарцис, простягаючи руки до свого вiдображення:

– Ох, хто страждав так жорстоко! Нас роздiляють не гори, не моря, а тiльки смужка води, i все ж не можемо ми бути з тобою разом. Вийди ж iз струмка!

Замислився Нарцис, дивлячись на свое вiдображення у водi. Раптом жахлива думка прийшла йому в голову, i тихо шепоче вiн своему вiдображенню, нахиляючись до самоi води:

– О, горе! Я боюсь, чи не покохав я самого себе! Адже ти – я сам! Я люблю самого себе. Я почуваю, що небагато лишилося менi жити. Ледве розцвiвши, зiв’яну я i зiйду в похмуре царство тiней. Смерть не лякае мене; смерть принесе менi кiнець мукам кохання.

Залишають сили Нарциса, блiдне вiн i почувае вже наближення смертi, але все ж не може вiдiрватися вiд свого вiдображення. Плаче Нарцис. Падають його сльози в прозорi води струмка. По дзеркальнiй поверхнi води пiшли круги, i зникло прекрасне вiдображення. З жахом вигукнув Нарцис:

– О, де ти! Вернись! Залишся! Не покидай мене, адже це жорстоко. О, дай хоч дивитися на тебе!

Але ось знову спокiйна вода, знову з’явилося вiдображення, знову, не вiдриваючись, дивиться на нього Нарцис. Тане вiн, мов роса на квiтах у промiннi гарячого сонця. Бачить i нещасна нiмфа Ехо, як страждае Нарцис. Вона, як i ранiше, любить його; страждання Нарциса болем стискають ii серце.

– О, горе! – вигукуе Нарцис.

– Горе! – вiдповiдае Ехо.

Нарештi, змучений, слабнучим голосом скрикнув Нарцис, дивлячись на свое вiдображення:

– Прощай!

І ще тихше, ледве чутно, пролунала вiдповiдь нiмфи Ехо:

– Прощай!

Схилилась голова Нарциса на зелену прибережну траву, i темрява смертi вкрила його очi. Вмер Нарцис. Плакали в лiсi молодi нiмфи, i плакала Ехо. Приготували нiмфи юному Нарцисовi могилу, але коли прийшли по його тiло, то не знайшли його. На тому мiсцi, де схилилась на траву голова Нарциса, виросла бiла запашна квiтка – квiтка смертi; нарцисом називають ii.




Адонiс[49 - Мiф про Адонiса й Афродiту греки запозичили у фiнiкiйцiв. Ім’я Адонiс не грецьке, а фiнiкiйське i означае «пан». Фiнiкiйцi ж запозичили цей мiф у вавилонян, в яких був мiф про богиню кохання Іштар i прекрасного Таммуза – бога, який вмирае i кожноi весни воскресае.]

Викладено за поемою Овiдiя «Метаморфози».


Але богиня кохання, яка так покарала Нарциса, знала й сама муки кохання, i iй довелося оплакувати любимого нею Адонiса. Вона любила сина царя Кiпру, Адонiса. Нiхто зi смертних не був рiвний йому красою, вiн був навiть кращий вiд богiв-олiмпiйцiв. Забула для нього Афродiта i Патмос, i квiтучу Кiферу. Адонiс був iй милiший навiть вiд свiтлого Олiмпу. Весь час проводила вона з юним Адонiсом. З ним полювала вона в горах i лiсах Кiпру, подiбно до дiви Артемiди. Забула Афродiта про своi золотi оздоби, про свою красу. Пiд пекучим промiнням i в негоду полювала вона на зайцiв, лякливих оленiв i сарн, уникаючи полювання на грiзних левiв i вепрiв. І Адонiса просила вона уникати небезпек полювання на левiв, ведмедiв i вепрiв, щоб не трапилося з ним нещастя. Рiдко покидала богиня царського сина, а покидаючи його, кожного разу благала пам’ятати про ii прохання.

Одного разу, коли не було Афродiти, собаки Адонiса пiд час полювання натрапили на слiд величезного вепра. Вони пiдняли звiра i з лютим гавканням погнали його. Адонiс радiв такiй багатiй здобичi; вiн не передчував, що це його останне полювання. Все ближче гавкiт собак, ось уже промайнув величезний кабан серед кущiв. Адонiс уже готуеться пронизати розлютованого кабана своiм списом, як раптом кинувся на нього кабан i своiми величезними iклами на смерть поранив улюбленця Афродiти. Вмер Адонiс вiд страшноi рани.

Коли Афродiта дiзналася про смерть Адонiса, то, повна невимовного горя, сама пiшла вона в гори Кiпру шукати тiло улюбленого юнака. По стрiмких гiрських кручах, серед похмурих ущелин, по краях глибоких прiрв iшла Афродiта. Гостре камiння i колючки тернини поранили нiжнi ноги богинi. Краплi ii кровi падали на землю, лишаючи слiд усюди, де проходила богиня. Нарештi знайшла Афродiта тiло Адонiса. Гiрко плакала вона над рано загиблим прекрасним юнаком. Щоб завжди зберiгалася пам’ять про нього, звелiла богиня вирости з кровi Адонiса нiжному анемону. А там, де падали з поранених нiг богинi краплi кровi, виросли пишнi троянди, ясно-червонi, мов кров Афродiти. Зглянувся Зевс-громовержець на горе богинi кохання. Звелiв вiн братовi своему Аiду i дружинi його Персефонi вiдпускати щороку Адонiса на землю зi смутного царства тiней померлих. З того часу пiвроку залишаеться Адонiс у царствi Аiда, а пiвроку живе на землi з богинею Афродiтою. Вся природа радiе, коли повертаеться на землю до ясного промiння сонця юний, прекрасний улюбленець золотосяйноi Афродiти, Адонiс.




Ерот


Прекрасна Афродiта пануе над свiтом. У неi, як i в Зевса-громовержця, е посланець; через нього виконуе вона свою волю. Цей посланець Афродiти – син ii Ерот, веселий, жвавий, пустотливий, пiдступний, а часом i жорстокий хлопчик. Ерот носиться на своiх блискучих золотих крилах над землями i морями, швидкий i легкий, як подув вiтерця. В руках його маленький золотий лук, за плечима – сагайдак зi стрiлами. Нiхто не захищений вiд цих золотих стрiл. Без промаху влучае в цiль Ерот, вiн як стрiлець не поступаеться навiть перед самим стрiловержцем золотокудрим Аполлоном. Коли влучае в цiль Ерот, очi його свiтяться радiстю, вiн з трiумфом закидае свою кучеряву голiвку i голосно смiеться.

Стрiли Ерота несуть iз собою радiсть i щастя, але часто приносять вони страждання, муки кохання i навiть загибель. Самому золотокудрому Аполлоновi, самому хмарогонцевi Зевсу немало страждань завдали цi стрiли.

Зевс знав, як багато горя i лиха приносить iз собою у свiт син золотосяйноi Афродiти. Вiн хотiв, щоб умертвили його ще при народженнi. Але хiба могла допустити це мати? Вона сховала Ерота в непрохiдному лiсi, i там у лiсових нетрях вигодували маленького Ерота молоком своiм двi лютi левицi. Вирiс Ерот, i от носиться вiн по всьому свiту, юний, прекрасний, i сiе своiми стрiлами в свiтi то щастя, то горе, то добро, то зло.




Гiменей


Є ще один помiчник i супутник в Афродiти – це юний бог шлюбу Гiменей. Вiн летить на своiх бiлоснiжних крилах поперед весiльних процесiй. Яскраво горить полум’я його шлюбного факела. Дiвочi хори кличуть пiд час весiлля Гiменея, благаючи його благословити шлюб молодих i послати iм радiсть в iх життi.




Гефест[50 - Гефест (у римлян Вулкан) – спочатку бог вогню; з розвитком ремесел, i особливо ковальського ремесла, стае богом-покровителем металургii тих часiв. Особливо шанували Гефеста в Афiнах, де ремесла досягли найбiльшого в Грецii розвитку.]


Гефест, син Зевса i Гери, бог вогню, бог-коваль, з яким нiхто не може рiвнятися в умiннi кувати, народився на свiтлому Олiмпi. Вiн народився кволою i кульгавою дитиною. Розгнiвалась велика Гера, коли показали iй, богинi, негарного, кволого сина. Вона схопила його i кинула з Олiмпу вниз на далеку землю.

Довго неслася в повiтрi нещасна дитина i впала, нарештi, у хвилi безкрайого моря. Зглянулись на нього морськi богинi – дочка великого Океану, Еврiнома, i дочка вiщого морського старця Нерея, Фетiда. Вони пiдняли маленького Гефеста, який упав у море, i понесли його з собою глибоко пiд води сивого Океану. Там у лазуровому гротi виховали вони Гефеста. Вирiс бог Гефест невродливим, кульгавим, але з могутнiми руками, широкими грудьми i мускулястою шиею. Яким вiн був чудовим митцем у своему ковальському ремеслi! Багато викував вiн прекрасних оздоб iз золота i срiбла своiм вихователькам, Еврiномi i Фетiдi.

Довго ховав Гефест у своему серцi гнiв на матiр свою, богиню Геру, нарештi, вирiшив iй помститися за те, що вона скинула його з Олiмпу. Вiн викував золоте крiсло незвичайноi краси i послав його на Олiмп у подарунок матерi. В захопленнi була дружина Зевса-громовержця, побачивши чудовий подарунок. Справдi, тiльки цариця богiв i людей могла сидiти на крiслi такоi надзвичайноi краси. Але – о, жах! Тiльки-но Гера сiла в крiсло, як обвили ii незламнi пута, i Гера була прикута до крiсла. Кинулись боги iй допомагати. Даремно, нiхто з них не був спроможний визволити царицю Геру. Боги зрозумiли, що тiльки Гефест, який викував крiсло, може звiльнити свою велику матiр.

Негайно послали вони бога Гермеса, вiсника богiв, по бога-коваля. Вихором помчав Гермес на край свiту, до берегiв Океану. Мов вихор, пронiсся Гермес над землею i морем i з’явився в гротi, де працював Гефест. Довго просив Гефеста iти з ним на високий Олiмп – звiльнити царицю Геру, але рiшуче вiдмовив бог-коваль: вiн пам’ятав зло, яке зробила йому мати. Не допомогли нi просьби, нi благання Гермеса. На допомогу йому з’явився Дiонiс, веселий бог вина. З голосним смiхом пiднiс вiн Гефестовi келих запашного вина, за ним другий, а потiм ще й ще. Захмелiв Гефест, тепер можна було з ним зробити все – вести куди завгодно. Бог вина Дiонiс перемiг Гефеста. Гермес i Дiонiс посадили Гефеста на осла i повезли на Олiмп. Похитуючись, iхав Гефест. Навколо Гефеста неслись у веселому танцi повитi плющем менади[51 - Менади – супутницi Дiонiса; у перекладi на украiнську мову менади значить шаленiючi; менади – те ж, що й вакханки.] з тирсами[52 - Тирс – палиця, обвита плющем або виноградом, з кедровою шишкою на кiнцi.] в руках. Незграбно стрибали сп’янiлi сатири. Димiли факели, гучно лунали дзвiн тимпанiв[53 - Тимпан – ударний музичний iнструмент, що мав форму двох бронзових чашок, якими ударяли одну об одну.], смiх, гримiли бубни. А попереду йшов великий бог Дiонiс у вiнку з винограду i з тирсом. Весело посувалася процесiя. Нарештi, прийшли на Олiмп. Гефест в одну мить звiльнив свою матiр, тепер уже вiн не пам’ятав кривди.

Гефест залишився жити на Олiмпi. Вiн побудував там богам величнi золотi палаци i собi збудував палац iз золота, срiбла i бронзи. В ньому вiн живе з дружиною своею, прекрасною, привiтною Харитою, богинею грацii i вроди.

В цьому ж палацi мiститься i кузня Гефеста. Бiльшу частину часу Гефест проводить у своiй повнiй чудес кузнi. Посерединi стоiть величезне ковадло, в кутку – горно з палаючим вогнем i мiхи. Дивнi цi мiхи – iх не треба приводити в рух руками, вони покiрнi слову Гефеста. Скаже вiн, i працюють мiхи, роздмухуючи вогонь у горнi в яскраво палаюче полум’я. Вкритий потом, увесь чорний вiд пороху i кiптяви, працюе бог-коваль у своiй кузнi. Якi чудовi вироби виковуе в нiй Гефест: незламну зброю, оздоби iз золота i срiбла, келихи i кубки, триножники, що самi котяться на золотих колесах, немов живi.

Скiнчивши працювати, обмивши в запашнiй ваннi пiт i кiпоть, Гефест iде, накульгуючи i похитуючись на своiх слабких ногах, на бенкет богiв, до батька свого, громовержця Зевса. Привiтний, добродушний, часто припиняе вiн готову розпалитися сварку Зевса i Гери. Без смiху не можуть боги дивитися, як кульгавий Гефест шкутильгае навколо бенкетного стола, розливаючи богам запашний нектар. Смiх примушуе богiв забути сварки.

Але бог Гефест може бути i грiзним. Багато хто зазнав сили його вогню i страшних, могутнiх ударiв його величезного молота. Навiть хвилi бурхливих рiк, Ксанфу i Сiмоiсу, смирив пiд Троею своiм вогнем Гефест. Грiзний, разив вiн своiм молотом i могутнiх гiгантiв.

Великий бог вогню, найвправнiший, божественний коваль Гефест, – вiн дае тепло i радiсть, вiн ласкавий i привiтний, але вiн же i грiзно карае.




Деметра[54 - Деметра(у римлян Церера) – одна з найбiльш шановних богинь Грецii. Це богиня родючостi i землеробства, яку особливо шанували землероби. На честь ii повсюдно в Грецii справлялись численнi свята. Характерно, що в поемах Гомера богиня Деметра як би вiдсунута на другий план. Це свiдчить, що шанувати ii як велику богиню греки стали тодi, коли землеробство було iх головним заняттям, а скотарство втратило колишне значення.] i Персефона



Могутня велика богиня Деметра. Вона дае родючiсть землi, i без ii благотворноi сили нiщо не зростае нi в тiнистих лiсах, нi на лугах, нi на буйних ланах.




Викрадення персефони Аiдом[55 - Викладено за гомерiвським гiмном.]


Мала велика богиня Деметра юну прекрасну дочку Персефону. Батьком Персефони був сам великий син Крона, громовержець Зевс. Одного разу прекрасна Персефона разом зi своiми подругами, океанiдами, безтурботно гуляла на квiтучiй Нiсейськiй долинi[56 - Долина в областi Мегари, на березi Саронiчноi затоки.]. Подiбно до легкокрилого метелика перебiгала юна дочка Деметри вiд квiтки до квiтки. Вона рвала пишнi троянди, запашнi фiалки, бiлоснiжнi лiлii i червонi гiацинти. Безжурно гуляла Персефона, не вiдавши тiеi долi, яку призначив iй батько ii Зевс. Не думала Персефона, що не скоро побачить вона знову ясне свiтло сонця, не скоро буде милуватися квiтами i вдихати iх солодкi пахощi. Зевс вiддав ii за похмурого свого брата Аiда, володаря царства тiней померлих, i з ним мала жити Персефона в пiтьмi пiдземного царства, позбавлена свiтла гарячого пiвденного сонця.

Аiд бачив, як гуляла на Нiсейськiй долинi Персефона, i вирiшив зараз же викрасти ii. Вiн упросив богиню землi Гею виростити надзвичайноi краси квiтку. Погодилась богиня Гея, i виросла чудова квiтка на Нiсейськiй долинi; ii п’янкий аромат далеко розлився в усi сторони. Персефона побачила квiтку; ось вона простягла руку i схопила ii за стебельце, ось уже зiрвана квiтка. Раптом розступилася земля, i на чорних конях появився iз землi у золотiй колiсницi володар царства тiней померлих, похмурий Аiд. Вiн схопив юну Персефону, пiдняв ii на свою колiсницю i миттю зник на своiх швидких конях у надрах землi. Тiльки скрикнути встигла Персефона. Далеко рознiсся крик жаху юноi дочки Деметри; вiн донiсся i до морських глибин, i до високого, свiтлого Олiмпу. Нiхто не бачив, як викрав Персефону похмурий Аiд, бачив це тiльки бог Гелiос-Сонце.

Богиня Деметра почула крик Персефони. Вона поспiшила на Нiсейську долину, скрiзь шукала дочку, питала подруг ii, океанiд, але нiде не було ii. Океанiди не бачили, куди зникла Персефона.

Тяжка скорбота про втрату единоi улюбленоi дочки охопила серце Деметри. Одягнена в темний одяг, дев’ять днiв, нiчого не тямлячи, нi про що не думаючи, блукала велика богиня Деметра по землi, проливаючи гiркi сльози. Вона всюди шукала Персефону, всiх просила вона про допомогу, але нiхто не мiг зарадити ii горю. Нарештi, вже на десятий день, вона прийшла до бога Гелiоса-Сонця i стала слiзно благати його:

– О, свiтлосяйний Гелiосе! Ти об’iжджаеш на золотiй колiсницi високо по небу всю землю i всi моря, ти бачиш усе, нiщо не може сховатися вiд тебе; якщо ти маеш хоч трохи жалю до нещасноi матерi, то скажи менi, де моя донька Персефона, скажи, де менi шукати ii. Я чула ii крик, ii викрадено в мене. Скажи, хто викрав ii. Я скрiзь шукала ii, але нiде не можу знайти!

Вiдповiв Деметрi свiтлосяйний Гелiос:

– Велика богине, ти знаеш, як я шаную тебе, ти бачиш, як уболiваю, бачачи твое горе. Знай, великий хмарогонець Зевс вiддав дочку твою за дружину своему похмурому братовi, володарю Аiду. Вiн викрав Персефону i повiз ii до свого царства, повного страхiть. Побори ж свою тяжку журбу, богине; адже великий чоловiк твоеi дочки, вона стала дружиною могутнього брата великого Зевса.

Ще дужче засмутилася богиня Деметра. Розгнiвалась вона на громовержця Зевса за те, що вiн вiддав без ii згоди Персефону за дружину Аiдовi. Вона покинула богiв, покинула свiтлий Олiмп, прибрала вигляду простоi смертноi i, одягнувшись у темний одяг, довго блукала мiж смертними, проливаючи гiркi сльози.

Усе на землi припинило свiй рiст. Листя на деревах зiв’яло i пообпадало. Лiси стояли голi. Трава поблякла; квiти поопускали своi барвистi вiночки i повсихали. Не було плодiв у садах, посохли зеленi виноградники, не стигли в них важкi соковитi грона. Ранiш родючi ниви опустiли, анi билиночки не росло на них. Завмерло життя на землi. Голод панував усюди, скрiзь чувся плач i стогiн. Загибель загрожувала всьому людському родовi. Але нiчого не бачила, не чула Деметра, заглиблена у тугу за нiжно коханою дочкою.

Нарештi, Деметра прийшла до мiста Елевсiна. Там, бiля мiських мурiв сiла вона в затiнку оливи на «камiнь скорботи» бiля самоi «криницi дiв». Нерухома сидiла Деметра, неначе статуя. Прямими зборками спадав до самоi землi ii темний одяг. Голова ii була опущена, а з очей одна по однiй текли сльози i падали iй на груди. Довго сидiла так Деметра, одна, безутiшна.

Побачили ii дочки царя Елевсiна, Келея. Вони здивувались, помiтивши бiля джерела жiнку в темному одязi, що плакала, пiдiйшли до неi i з спiвчуттям спитали, хто вона. Але богиня Деметра не вiдкрилася iм. Вона сказала, що ii зовуть Део, що родом вона з Криту, що ii вкрали розбiйники, але вона втекла вiд них i пiсля довгих блукань прийшла до Елевсiна. Деметра просила дочок Келея вiдвести ii в дiм iх батька, вона погодилася бути за служницю iх матерi, виховувати дiтей i працювати в домi Келея. Дочки Келея привели Деметру до матерi своеi Метанейри.

Дочки Келея не думали, що вводять у дiм батька свого велику богиню. Але коли вводили вони Деметру в дiм батька, то доторкнулась богиня головою верху дверей, i весь будинок осяяло дивне свiтло. Метанейра встала назустрiч богинi, вона зрозумiла, що не просту смертну привели до неi ii дочки. Низько схилилася дружина Келея перед невiдомою i просила ii сiсти на ii мiсце царицi. Вiдмовилась Деметра; вона мовчки сiла на простому стiльцi служницi, як i ранiше, байдужа до всього, що робилося навколо неi. Служниця Метанейри, весела Ямба, бачачи глибокий сум невiдомоi, намагалася розвеселити ii. Вона весело прислуговувала iй i своiй господинi Метанейрi; голосно лунав ii смiх i сипалися жарти. Посмiхнулась Деметра вперше з того часу, як викрав у неi Персефону похмурий Аiд, i вперше погодилась вона вжити iжi.

Деметра залишилась у Келея. Вона почала виховувати його сина Демофонта. Богиня вирiшила дати Демофонтовi безсмертя. Вона тримала немовля бiля своiх божественних грудей, на своiх колiнах; немовля дихало безсмертним диханням богинi. Деметра натирала його амброзiею[57 - Амброзiя – iжа богiв, яка дае безсмертя.], а вночi, коли всi в будинку Келея спали, вона, загорнувши Демофонта в пелюшки, клала його в яскраво палаючу пiч. Але Демофонт не дiстав безсмертя. Побачила раз Метанейра свого сина, який лежав у печi, страшенно злякалась i стала благати Деметру не робити цього. Деметра розгнiвалась на Метанейру, вийняла Демофонта з печi i сказала:

– О, нерозумна, я хотiла дати безсмертя твоему синовi, зробити його невразливим. Знай же, я – Деметра, яка дае сили i радiсть смертним i безсмертним.

Деметра вiдкрила Келею i Метанейрi, хто вона, i прийняла свiй звичайний вигляд богинi. Божественне свiтло розлилося по покоях Келея. Богиня Деметра стояла, велична i прекрасна, золотисте волосся спадало на ii плечi, очi палали божественною мудрiстю, вiд одягу ii лилися чудовi пахощi. Впали на колiна перед нею Метанейра та ii чоловiк.

Богиня Деметра звелiла побудувати храм в Елевсiнi, бiля джерела Каллiхори, i залишилася жити в ньому. При цьому храмi Деметра сама встановила свята.

Сум за нiжно коханою дочкою не покинув Деметру, не забула вона i гнiву свого на Зевса. Як i ранiше, не родила нiчого земля. Голод ставав дедалi сильнiшим, бо на полях землеробiв не сходило жодноi билинки. Даремно тягли бики землероба важкий плуг по рiллi – марна була iх праця. Гинули цiлi племена. Зойки голодних неслися до неба, але не зважала на них Деметра. Нарештi, перестали куритися на землi жертви безсмертним богам. Загибель загрожувала всьому живому. Не хотiв загибелi смертних великий хмарогонець Зевс. Вiн послав до Деметри вiсницю богiв Ірiду. Швидко помчала вона на своiх райдужних крилах в Елевсiн до храму Деметри, кликала ii, благала повернутися на свiтлий Олiмп до сонму богiв. Деметра не зглянулась на ii благання. Посилав i iнших богiв великий Зевс до Деметри, але богиня не хотiла повернутися на Олiмп, перш нiж поверне iй Аiд ii дочку Персефону.

Послав тодi до свого похмурого брата Аiда великий Зевс швидкого, як думка, Гермеса. Гермес спустився в повне страхiть царство Аiда, став перед володарем душ померлих, який сидiв на золотому тронi, i оповiв йому про волю Зевса.

Аiд погодився вiдпустити Персефону до матерi, але спочатку дав iй проковтнути гранатове зернятко, символ шлюбу. Зiйшла Персефона на золоту колiсницю чоловiка з Гермесом; помчали безсмертнi конi Аiда, нiякi перепони не були iм страшнi, i миттю досягли вони Елевсiна.

Забувши про все вiд радощiв, кинулась Деметра назустрiч своiй доньцi i нiжно обняла ii. Знов була з нею ii улюблена дочка Персефона. З нею повернулася Деметра на Олiмп. Тодi великий Зевс вирiшив, що двi третини року житиме з матiр’ю Персефона, а на одну третину – вертатиметься до чоловiка свого Аiда.

Велика Деметра повернула родючiсть землi, i знову все зацвiло, зазеленiло. Нiжним весняним листям укрились лiси; заряснiли квiти на смарагдовiй муравi лук. Незабаром заколосилися хлiбороднi ниви; зацвiли i сповнились пахощами сади; заблищала на сонцi зелень виноградникiв. Прокинулась уся природа. Все живе радiло i славило велику богиню Деметру i дочку ii Персефону.

Але щороку покидае свою матiр Персефона, i кожного разу Деметра поринае в сум i знову вбираеться в темний одяг. І вся природа сумуе за тiею, що вiдiйшла. Жовкне на деревах листя, i зривае його осiннiй вiтер; вiдцвiтають квiти, лани пустiють, настае зима. Спить природа, щоб прокинутись у радiсному сяйвi весни тодi, коли повернеться до своеi матерi з безрадiсного царства Аiда Персефона. Коли ж повертаеться до Деметри ii дочка, тодi велика богиня родючостi щедрою рукою сипле дари своi людям i благословляе працю землероба багатим урожаем.




ТРІПТОЛЕМ


Велика богиня Деметра, яка дае родючiсть землi, сама навчила людей, як обробляти хлiбороднi лани. Вона дала юному синовi царя Елевсiна, Трiптолему, насiння пшеницi, i вiн перший тричi зорав плугом рарiйське поле бiля Елевсiна i кинув у темну землю насiння. Багатий урожай дало поле, що благословила сама Деметра. На чудовiй колiсницi, запряженiй крилатими змiями, Трiптолем з велiння Деметри облiтав усi краiни i всюди навчав людей землеробства.

Був Трiптолем i в далекiй Скiфii у царя Лiнха. Його теж навчив вiн землеробства. Але гордий цар скiфiв захотiв вiдняти у Трiптолема славу вчителя землеробства, вiн захотiв привласнити цю славу собi. Лiнх вирiшив убити пiд час сну великого Трiптолема. Але Деметра не допустила, щоб стався злочин. Вона вирiшила покарати Лiнха за те, що вiн, порушивши звичай гостинностi, пiдняв руку на ii обранця.

Коли Лiнх уночi прокрався до покою, де мирно спав Трiптолем, Деметра обернула царя скiфiв у дику рись саме в ту мить, коли вiн занiс над сплячим кинджал.

Сховався в темних лiсах обернений у рись Лiнх, а Трiптолем покинув краiну скiфiв, щоб, переносячись з краiни в краiну на своiй чудовiй колiсницi, вчити людей великого дару Деметри – землеробства.




ЕРІСІХТОН


Не одного царя скiфiв, Лiнха, покарала богиня Деметра, вона покарала i царя Фессалii, Ерiсiхтона. Пихатий i нечестивий був Ерiсiхтон, нiколи не шанував вiн богiв жертвами. В своiй нечестивостi вiн насмiлився зухвало образити велику богиню Деметру. Вiн вирiшив зрубати у священному гаi Деметри столiтнього дуба, що був житлом дрiади, улюбленицi самоi Деметри. Нiщо не спинило Ерiсiхтона.

– Хоч би це була не улюблениця Деметри, а сама богиня, – вигукнув нечестивець, – все ж зрубаю я цього дуба!

Ерiсiхтон вирвав з рук слуги сокиру i глибоко увiгнав ii в дерево. Тяжкий стогiн почувся всерединi дуба, i хлинула кров з його кори. Враженi стояли перед дубом слуги царя. Один з них насмiлився зупинити його, але розгнiваний Ерiсiхтон убив слугу, вигукнувши:

– Ось тобi нагорода за твою покiрнiсть богам!

Ерiсiхтон зрубав столiтнього дуба. З шумом, подiбним до стогону, впав дуб на землю, i вмерла дрiада, яка жила в ньому.

Одягнувши темний одяг, дрiади священного гаю прийшли до богинi Деметри i благали ii покарати Ерiсiхтона, який убив iх дорогу подругу. Розгнiвалась Деметра. Вона послала по богиню голоду. Послана нею дрiада швидко помчала на колiсницi Деметри, запряженiй крилатими змiями, в Скiфiю, до гiр Кавказу, i там знайшла на безплiднiй горi богиню голоду, з запалими очима, блiду, розпатлану, з грубою шкiрою, що обтягала самi кiстки. Послана переказала волю Деметри богинi голоду, i та послухалася наказу Деметри.

З’явилася богиня голоду в будинок Ерiсiхтона i вдихнула йому невситимий голод, що спалював йому всi нутрощi. Чим бiльше iв Ерiсiхтон, тим сильнiшi ставали муки голоду. Все свое майно витратив вiн на рiзнi iства, якi тiльки сильнiше збуджували в Ерiсiхтона невситимий, гнiтючий голод. Нарештi нiчого не лишилося в Ерiсiхтона – тiльки одна дочка. Щоб здобути грошей i насититись, вiн продав свою дочку в рабство. Але дочка його дiстала вiд бога Посейдона дар приймати будь-який образ i щоразу визволятися вiд тих, хто ii купував, то пiд виглядом птаха, то коня, то корови. Багато разiв продавав свою дочку Ерiсiхтон, але мало було йому грошей, якi вторговував вiн вiд цього продажу. Голод мучив його дедалi сильнiше, все нестерпнiшими ставали його страждання. Нарештi Ерiсiхтон почав рвати зубами свое тiло i загинув у страшенних муках.




Нiч, Мiсяць, Зоря i Сонце



Поволi iде по небу в своiй колiсницi, запряженiй чорними кiньми, богиня Нiч-Нюкта. Своiм темним покровом закрила вона землю. Пiтьма огорнула все навколо. Навкруг колiсницi богинi Ночi товпляться зiрки i ллють на землю свое непевне, мерехтливе свiтло – це юнi сини богинi Зорi-Еос i Астрея. Багато iх, вони усiяли все нiчне темне небо. Ось, нiби легка заграва показалася на сходi. Розгоряеться вона дедалi бiльше й бiльше. Це сходить на небо богиня Мiсяць-Селена. Круторогi бики поволi везуть ii колiсницю небом. Спокiйно, велично iде богиня Мiсяць по небу в своему довгому бiлому одязi, iз серпом мiсяця на головному уборi. Вона мирно свiтить на сплячу землю, заливаючи все срiблястим сяйвом. Об’iхавши небозвiд, богиня Мiсяць спускаеться в глибокий грот гори Латма в Карii. Там лежить занурений у вiчну дрiмоту прекрасний Ендiмiон[58 - Вважався iнодi сином царя Карii, Ефлiя, iнодi сином Зевса. Можливо, що Ендiмiон – стародавнiй карiйський бог сну. Карiя – краiна в Малiй Азii, на узбережжi Середземного моря.]. Кохае його Селена. Вона схиляеться над ним, милуе його i шепоче слова кохання. Але не чуе ii занурений у дрiмоту Ендiмiон, тому так смутна Селена, i сумне свiтло ii, яке лле вона на землю вночi.

Все ближчае ранок. Богиня Мiсяць уже давно спустилася з небозводу. Ледве посвiтлiв схiд. Яскраво загорiвся на сходi передвiсник зорi Еосфорос – вранiшня зiрка. Подув легенький вiтрець. Все яскравiше розгоряеться схiд. Ось вiдчинила рожевоперста богиня Зоря-Еос ворота, з яких скоро виiде осяйний бог Сонце-Гелiос. В яскраво-шафранному вбраннi, на рожевих крилах злiтае богиня Зоря на прояснiле небо, залите рожевим свiтлом. Лле богиня з золотоi посудини на землю росу, i роса обсипае траву i квiти блискучими, немов алмази, краплями. Сповнене пахощами все на землi, всюди куряться аромати. Пробуджена земля радiсно вiтае бога Сонце-Гелiоса, що сходить.

Четвериком крилатих коней у золотiй колiсницi, яку викував бог Гефест, виiжджае на небо з берегiв Океану свiтлосяйний бог. Промiння сонця, що сходить, золотить вершини гiр, i вони височать, нiби залитi вогнем. Зiрки зникають з небозводу при появi бога сонця, одна по однiй ховаються вони в лонi темноi ночi. Все вище пiдiймаеться колiсниця Гелiоса. В осяйному вiнцi i в довгих блискучих шатах iде вiн по небу i лле свое живлюще промiння на землю, дае iй свiтло, тепло i життя.

Закiнчивши свiй денний путь, бог сонця спускаеться до священних вод Океану. Там чекае його золотий човен, в якому вiн пливе назад на схiд, в краiну сонця, де стоiть його чудовий палац. Бог сонця вночi там вiдпочивае, щоб другого дня зiйти в тому ж сяйвi.




Фаетон

Викладено за поемою Овiдiя «Метаморфози».


Тiльки раз порушений був заведений у свiтi лад, i не виiжджав бог сонця на небо, щоб свiтити людям. Це сталося так. Був син у Сонця-Гелiоса вiд Клiмени, дочки морськоi богинi Фетiди, iм’я йому було Фаетон. Одного разу родич Фаетона, син громовержця Зевса Епаф, глузуючи з нього, сказав:

– Не вiрю я, що ти – син свiтлосяйного Гелiоса. Мати твоя говорить неправду. Ти – син простого смертного.

Розгнiвався Фаетон, зашарiлося вiд сорому його обличчя; вiн побiг до матерi, кинувся до неi на груди i зi сльозами скаржився на образу. Але мати його, простягаючи руки до променистого сонця, вигукнула:

– О сину! Присягаюсь тобi Гелiосом, який нас бачить i чуе, якого i ти сам зараз бачиш, що вiн – твiй батько! Нехай позбавить вiн мене свого свiтла, якщо я говорю неправду. Пiди сам до нього, палац його недалеко вiд нас. Вiн пiдтвердить тобi моi слова.

Фаетон зараз же вiдправився до свого батька Гелiоса. Швидко дiйшов вiн до палацу Гелiоса, що сяяв золотом, срiблом i дорогоцiнним камiнням. Увесь палац нiбито iскрився всiма барвами райдуги, так чудово оздобив його сам бог Гефест. Фаетон увiйшов до палацу i побачив там Гелiоса, який сидiв у пурпурних шатах на тронi. Але Фаетон не мiг наблизитися до свiтлосяйного бога, його очi – очi смертного – не зносили сяйва, що виходило вiд вiнця Гелiоса. Бог сонця побачив Фаетона i спитав його:

– Що привело тебе до мене в палац, сину мiй?

– О, свiтло всього свiту, о, батьку Гелiос! Тiльки чи смiю я називати тебе батьком? – вигукнув Фаетон. – Дай менi доказ того, що ти – мiй батько. Благаю тебе, розвiй мiй сумнiв.

Гелiос зняв свiтлосяйний вiнок, покликав до себе Фаетона, обiйняв його i сказав:

– Так, ти – мiй син; правду сказала тобi мати твоя, Клiмена. А щоб ти не мав сумнiву бiльш, проси в мене, що хочеш, i присягаюсь водами священноi рiки Стiксу, я виконаю твое прохання.

Ледве сказав це Гелiос, як Фаетон став просити дозволити йому поiхати по небу, замiсть самого Гелiоса, в його золотiй колiсницi. Жах пройняв свiтлосяйного бога.

– Безумний, чого ти просиш! – вигукнув Гелiос, – о, коли б мiг я порушити мою клятву! Ти просиш неможливого, Фаетоне. Адже це тобi не пiд силу. Адже ж ти смертний, а хiба це справа смертного? Навiть i безсмертнi боги не можуть устояти на моiй колiсницi. Сам великий Зевс-громовержець не може правити нею, а хто ж могутнiший вiд нього! Подумай тiльки: спочатку дорога така крута, що навiть моi крилатi конi ледве пiднiмаються по нiй. Посерединi вона йде так високо над землею, що навiть мене проймае страх, коли я дивлюсь униз на моря i землi, що розстилаються пiдо мною. А в кiнцi дорога так стрiмко спускаеться до священних берегiв Океану, що без мого досвiдченого керування колiсниця стрiмголов полетить униз i розiб’еться. Ти думаеш, може, зустрiти в дорозi багато чудесного. Нi, серед небезпек, страхiть i диких звiрiв лежить шлях. Вузький вiн; якщо ти збочиш, то чекають тебе там роги грiзного тельця, там загрожуе тобi лук кентавра, лютий лев, потворнi скорпiон i рак[59 - Сузiр’я Тельця, Кентавра, Скорпiона i Рака.]. Багато страхiть на шляху по небу. Повiр менi, не хочу я бути причиною твоеi загибелi. О, якби ти мiг поглядом своiм проникнути менi в серце i побачити, як я боюсь за тебе! Подивись навколо себе, поглянь на свiт, як багато в ньому прекрасного! Проси все, що хочеш, я нi в чому не вiдмовлю тобi, тiльки не проси ти цього. Адже ти просиш не нагороди, а страшноi кари.

Але Фаетон нiчого не хотiв слухати; обвивши руками шию Гелiоса, вiн просив виконати його прохання.

– Гаразд, я виконаю твою просьбу. Не турбуйся, адже я присягався водами Стiксу. Ти дiстанеш, чого просиш, але я думав, що ти розумнiший, – сумно вiдповiв Гелiос.

Вiн повiв Фаетона туди, де стояла його колiсниця. Залюбувався нею Фаетон; вона була вся золота i виблискувала рiзнобарвними самоцвiтами. Привели крилатих коней Гелiоса, нагодованих амброзiею i нектаром. Запрягли коней в колiсницю. Рожевоперста Еос вiдкрила ворота сонця. Гелiос натер обличчя Фаетоновi священною маззю, щоб не обпалило його полум’я сонячних променiв, i поклав йому на голову свiтлосяйний вiнець. Зiтхаючи, сповнений суму, дае Гелiос останнi поради Фаетоновi:

– Сину мiй, пам’ятай моi останнi напутнi слова, виконай iх, якщо зможеш. Не жени коней, держи якомога твердiш вiжки. Самi побiжать моi конi. Трудно стримувати iх. Шлях же ти ясно побачиш по колiях, вони йдуть через усе небо. Не пiднiмайся дуже високо, щоб не спалити небо, але й низько не спускайся, а то спалиш усю землю. Не збочуй, пам’ятай, нi вправо, нi влiво. Шлях твiй саме посерединi мiж змiею i жертовником[60 - Два сузiр’я, що звалися у грекiв Змiя i Жертовник.]. Все iнше я доручаю долi, на неi лише я сподiваюсь. Але час, нiч уже покинула небо; вже зiйшла рожевоперста Еос. Бери мiцнiше вiжки. Та може, ти змiниш ще свое рiшення – адже воно загрожуе тобi загибеллю. О, дай менi самому свiтити землi! Не губи себе.

Але Фаетон швидко скочив на колiсницю i схопив вiжки. Вiн радiе, трiумфуе, дякуе батьковi своему Гелiосу i поспiшае в путь. Конi б’ють копитами, полум’я пашить з iх нiздрiв, легко пiдхоплюють вони колiсницю i крiзь туман швидко несуться вперед по крутiй дорозi на небо. Незвично легка для коней колiсниця. Ось конi мчать уже по небу, вони залишають звичайний шлях Гелiоса i несуться вже без дороги. А Фаетон не знае, де ж дорога, не мае вiн сил правити кiньми. Глянув вiн з вершини неба на землю i зблiд вiд страху, так далеко пiд ним була вона. Колiна в нього задрижали, темрява заслала його очi. Вiн уже шкодуе, що вблагав батька дати йому керувати його колiсницею. Що вiн мае робити? Уже багато проiхав вiн, але попереду ще довгий шлях. Не може справитися з кiньми Фаетон, вiн не знае iх iмен, а стримати iх вiжками немае в нього сили. Навколо себе вiн бачить страшних небесних звiрiв i лякаеться ще дужче.

Є мiсце на небi, де розлiгся страхiтливий, грiзний скорпiон, – туди несуть Фаетона конi. Побачив нещасний юнак вкритого темною отрутою скорпiона, який загрожував йому смертоносним жалом, i, збожеволiвши вiд страху, випустив вiжки. Ще швидше понесли тодi конi, зачувши волю. То звиваються вони до самих зiрок, то, спустившись, мчать майже над самою землею. Сестра Гелiоса, богиня мiсяця Селена, з подивом дивиться, як летять конi ii брата без дороги, нiким не керованi, по небу. Полум’я вiд колiсницi, що близько спустилось, охоплюе землю. Гинуть великi, багатi мiста, гинуть цiлi племена. Горять гори, вкритi лiсом: двоголовий Парнас, тiнистий Кiферон, зелений Гелiкон, гори Кавказу, Тмол, Іда, Пелiон, Осса[61 - Кiферон – мiж Аттикою i Беотiею; Гелiкон – на пiвденному заходi Беотii, Тмол – в Лiдii; Іда – у Фрiгii, в Малiй Азii; Пелiон i Осса – у Фессалii, на узбережжi Егейського моря.]. Дим застилае все навколо; не бачить Фаетон в густому димi, де вiн iде. Вода в рiках i струмках закипае. Нiмфи плачуть i, жахаючись, ховаються в глибоких гротах. Киплять Євфрат, Оронт, Алфей, Еврот[62 - Оронт – в Сирii, Алфей – на заходi Пелопоннесу, Еврот – у Лаконii; на березi Евроту стояла Спарта.] та iншi рiки. Вiд жару трiскаеться земля, i промiнь сонця проникае в похмуре царство Аiда. Моря починають пересихати, i страждають вiд спеки морськi божества. Тодi пiдвелася велика богиня Гея-Земля i голосно вигукнула:

– О, найвеличнiший з богiв, Зевсе-громовержцю! Невже мушу я загинути, невже загинути повинно царство твого брата Посейдона, невже повинно загинути все живе? Дивись! Атлас ледве витримуе вже тягар неба. Адже небо i палаци богiв можуть повалитися. Невже все повернеться до первiсного Хаосу? О, врятуй вiд огню те, що ще лишилося!

Зевс почув благання богинi Геi, грiзно махнув вiн правицею, кинув свою вогненну блискавку i ii вогнем загасив вогонь. Зевс блискавкою розбив колiсницю. Конi Гелiоса розбiглись у рiзнi сторони. По всьому небу порозкиданi уламки колiсницi i упряж коней Гелiоса.

А Фаетон, з палаючими на головi кучерями, пронiсся, як падаюча зiрка, в повiтрi i впав у хвилi рiки Ерiдану[63 - У грекiв цю назву мали: 1) рiка в Аттицi; 2) рiка на пiвночi, можливо, Зах. Двiна; 3) рiка По.], далеко вiд своеi батькiвщини. Там гесперiйськi нiмфи пiдняли його тiло i поховали. У глибокiй скорботi батько Фаетона, Гелiос, закрив свiй лик i цiлий день не появлявся на блакитному небi. Тiльки вогонь пожежi освiтлював землю.

Довго нещасна мати Фаетона, Клiмена, шукала тiло свого загиблого сина. Нарештi знайшла вона на берегах Ерiдану не тiло сина, а його гробницю. Гiрко плакала безутiшна мати над гробницею сина, з нею оплакували загиблого брата i дочки Клiмени, гелiади. Скорбота iх була безмежна. Плачучих гелiад великi боги обернули в тополi.

Стоять тополi-гелiади, схилившись над Ерiданом, i падають iх сльози-смола в холодну воду. Смола застигае й перетворюеться в прозорий янтар.

Уболiвав за загиблим Фаетоном i друг його Кiкн. Його тужiння далеко лунало по берегах Ерiдану. Бачачи нерозважну тугу Кiкна, боги обернули його в бiлоснiжного лебедя. З того часу лебiдь-Кiкна живе на водi, в рiках i широких свiтлих озерах. Вiн боiться вогню, що згубив його друга Фаетона.




Дiонiс[64 - Дiонiс (у римлян Вакх) – бог виноробства, бог вина, в Грецii «зайшлий» бог, принесений з Фракii. Свята на честь Дiонiса важливi були тим, що з них розвинулись в Афiнах театральнi вистави. Пiд час свят в Афiнах (великi Дiонiсii) виступали хори одягнених в козячi шкури спiвцiв i виконували особливi гiмни – дифiрамби; iх починав заспiвувач, а хор йому вiдповiдав; спiв супроводжувався танцем. З цих дифiрамбiв створилася трагедiя (саме слово можна пояснити як «пiсня цапiв»). На сiльських же святах на честь Дiонiса (сiльськi Дiонiсii) виконували жартiвливi пiснi, якi теж починав заспiвувач; вони також супроводжувались танцями; з них виникла комедiя.]





Народження i виховання Дiонiса


Зевс-громовержець кохав прекрасну Семелу, дочку фiванського царя Кадма. Одного разу вiн обiцяв iй виконати будь-яку ii просьбу, яка б вона не була, i заприсягся iй в цьому незламною клятвою богiв, священними водами пiдземноi рiки Стiксу. Але зненавидiла Семелу велика богиня Гера i захотiла ii згубити. Вона сказала Семелi:

– Проси Зевса з’явитися тобi в усiй величi бога-громовержця, царя Олiмпу. Якщо вiн тебе справдi любить, то не вiдмовить у цiй просьбi.

Переконала Гера Семелу, i та попросила Зевса виконати саме цю просьбу. Зевс же не мiг нi в чому вiдмовити Семелi, адже вiн клявся водами Стiксу. Громовержець з’явився iй в усiй величi царя богiв i людей, в усьому сяйвi своеi слави. Вогненна блискавка блищала в руках Зевса; удари грому потрясали палац Кадма. Спалахнуло все навколо вiд блискавки Зевса. Вогонь охопив палац, все кругом хиталося i валилося. Пройнята жахом, упала Семела на землю, полум’я палило ii. Вона бачила, що немае iй рятунку, що згубила ii просьба, на яку намовила Гера.

І народився в умираючоi Семели син Дiонiс, квола, нездатна до життя дитина. Здавалося, вiн теж приречений був на загибель у вогнi. Але хiба мiг загинути син великого Зевса? Із землi з усiх бокiв, немов вiд помаху чарiвного жезла, вирiс густий зелений плющ. Вiн прикрив вiд вогню своею зеленню нещасну дитину i врятував ii вiд смертi.

Зевс узяв врятованого сина, а через те що вiн був ще такий малий i кволий, що не мiг би жити, то зашив його Зевс собi у стегно. В тiлi батька свого, Зевса, Дiонiс змiцнiв i, змiцнiвши, вдруге народився зi стегна громовержця Зевса. Тодi цар богiв i людей покликав сина свого, бистрого посланця богiв, Гермеса, i наказав йому вiднести маленького Дiонiса до сестри Семели, Іно, та ii чоловiка Атаманта, царя Орхомена[65 - Мiсто в Беотii, на березi Капаiдського озера.], – вони мали виховати його.

Богиня Гера розгнiвалась на Іно й Атаманта за те, що вони взяли на виховання сина ненависноi iй Семели, i вирiшила iх покарати. Наслала вона на Атамант божевiлля. В припадку божевiлля вбив Атамант свого сина Леарха. Ледве встигла втечею врятуватися вiд смертi Іно з другим сином, Мелiкертом. Чоловiк погнався за нею i вже наздоганяв ii. Попереду крутий, скелястий морський берег, внизу шумить море, позаду настигае божевiльний чоловiк – порятунку нема в Іно. У вiдчаi кинулась вона разом iз сином у море з прибережних скель. Прийняли в морi Іно i Мелiкерта нереiди. Вихователька Дiонiса i ii син були оберненi в морськi божества i живуть вони з того часу в морськiй безоднi.

А Дiонiса врятував вiд божевiльного Атаманта Гермес. Вiн перенiс його миттю в Нiсейську долину i там вiддав на виховання нiмфам. Дiонiс вирiс прекрасним, могутнiм богом вина, богом, який дае людям сили i радощi, богом, що дае родючiсть. Виховательки Дiонiса, нiмфи, були взятi Зевсом у нагороду на небо, i свiтять вони в темну зоряну нiч, пiд назвою Гiад[66 - Гiадами зветься скупчення зiрок (зоряна купа) в сузiр’i Орiона, одному з найяскравiших сузiр’iв на небi.], серед iнших сузiр’iв.




Дiонiс i його почет


З веселою юрбою уквiтчаних вiнками менад i сатирiв ходить веселий бог Дiонiс по всьому свiту, з краiни в краiну. Вiн iде попереду в вiнку з винограду з прикрашеним плющем тирсом в руках. Навколо нього у швидкому танцi кружляють зi спiвом i криками молодi менади; скачуть сп’янiлi вiд вина незграбнi сатири з хвостами i цапиними ногами. За процесiею везуть на ослi старого Силена, мудрого вчителя Дiонiса. Вiн дуже захмелiв, ледве сидить на ослi, спираючись на мiх з вином, що лежить коло нього. Вiнок з плюща сповз набiк на його лисiй головi. Похитуючись, iде вiн, добродушно усмiхаючись. Молодi сатири йдуть бiля осла, який ступае обережно, i дбайливо пiдтримують старого, щоб вiн не впав. Пiд звуки флейт, сопiлок i тимпанiв шумлива процесiя весело посуваеться в горах, серед тiнистих лiсiв, по зелених галявинах. Весело йде по землi Дiонiс-Вакх, усе пiдкоряючи своiй владi. Вiн учить людей розводити виноград i робити з його важких стиглих грон вино.




Лiкург


Не всюди визнають владу Дiонiса. Часто доводиться йому зустрiчати i опiр; часто силою доводиться йому пiдкоряти краiни i мiста. Але хто зможе боротися з великим богом, сином Зевса? Суворо карае вiн тих, хто чинить опiр йому, хто не хоче визнавати його i шанувати як бога. Перший раз довелося Дiонiсу зазнати переслiдувань у Фракii, коли вiн на тiнистiй долинi iз супутницями своiми менадами весело бенкетував i танцював, захмелiвши вiд вина, пiд звуки музики i спiвiв; тодi напав на нього жорстокий цар едонiв[67 - Фракiйське плем’я, що жило по берегах рiки Стрiмону (сучасна Струма, або Карасу).] Лiкург. Охопленi жахом, порозбiгались менади, покидавши на землю священний посуд Дiонiса; навiть сам Дiонiс кинувся тiкати. Рятуючись вiд переслiдувань Лiкурга, вiн кинувся в море; там сховала його богиня Фетiда. Батько Дiонiса, Зевс-громовержець, жорстоко покарав Лiкурга, який насмiлився образити юного бога: Зевс ослiпив Лiкурга i вкоротив йому вiку.




Дочки Мiнiя

Викладено за поемою Овiдiя «Метаморфози».


І в Орхоменi, в Беотii не хотiли вiдразу визнати бога Дiонiса. Коли з’явився в Орхомен жрець Дiонiса-Вакха i кликав усiх дiвчат i жiнок в лiси i гори на веселе свято на честь бога вина, три дочки царя Мiнiя не пiшли на свято; вони не хотiли визнати Дiонiса богом. Усi жiнки Орхомена пiшли з мiста в тiнистi лiси i там спiвами i танцями шанували великого бога. Обвитi плющем, з тирсами в руках, вони носилися з гучними криками, немов менади, по горах i славили Дiонiса. А дочки царя Орхомена сидiли вдома i спокiйно пряли i ткали; не хотiли й чути вони нiчого про бога Дiонiса. Настав вечiр, сонце сiло, а дочки царя все ще не кидали роботи, поспiшаючи що б там не було закiнчити ii. Раптом чудо з’явилося iх очам. Залунали в палацi звуки тимпанiв i флейт, нитки пряжi обернулись у винограднi лози, i важкi грона повисли на них. Ткацькi верстати зазеленiли, i всiх iх густо обвив плющ. Скрiзь розлилися пахощi мирта i квiтiв. З подивом дивилися царськi дочки на це чудо. Раптом по всьому палацу, огорненому вже вечiрнiми сутiнками, заблищало лиховiсне свiтло факелiв. Почулося рикання диких звiрiв. У всiх покоях палацу появилися леви, пантери, рисi та ведмедi. Грiзно виючи, бiгали вони по палацу i люто блискали очима. Охопленi жахом, царiвни намагалися сховатись у найдальших, найтемнiших примiщеннях палацу, щоб не бачити блиску факелiв i не чути рикання звiрiв. Але все даремно, нiде не можуть вони сховатись. Кара бога Дiонiса цим не обмежилась. Тiла царiвен почали стискатися, вкрилися темною мишачою шерстю, замiсть рук виросли крила з тонкою перетинкою, – вони обернулися в кажанiв. З того часу ховаються вони вiд денного свiтла в темних вогких руiнах i печерах. Так покарав iх Дiонiс.




Тiрренськi морськi розбiйники[68 - Тiрренськi, або тiрсенськi, тобто етруськi морськi розбiйники; етруски – народ, що жив у найдавнiшi часи на заходi Італii, в сучаснiй Тосканi.]

Викладено за гомерiвським гiмном i поемою Овiдiя «Метаморфози».


Дiонiс покарав i тiрренських морських розбiйникiв, але не так за те, що вони не визнавали його богом, як за те зло, якого вони хотiли завдати йому як простому смертному.

Одного разу стояв юний Дiонiс на березi блакитного моря. Морський вiтрець ласкаво грався його темними кучерями i ледве ворушив зборки пурпурного плаща, який спадав зi струнких плечей юного бога. В далечинi моря показався корабель: вiн швидко наближався до берега. Коли корабель був уже близько, побачили моряки – це були тiрренськi морськi розбiйники – гарного юнака на безлюдному морському березi. Вони швидко причалили, зiйшли на берег, схопили Дiонiса i повели його на корабель. Розбiйникам i на думку не спадало, що вони захопили в полон бога. Радiли розбiйники, що така багата здобич потрапила iм до рук. Вони були певнi, що багато золота вторгують за такого прекрасного юнака, продавши його в рабство. Прийшовши на корабель, розбiйники хотiли закувати Дiонiса у важкi кайдани, але вони спадали з рук i нiг юного бога. Вiн же сидiв i дивився на розбiйникiв зi спокiйною усмiшкою. Коли керманич побачив, що кайдани не тримаються на руках юнака, вiн зi страхом сказав своiм товаришам:

– Нещаснi! Що ми робимо! Чи не бога хочемо ми скувати? Дивiться, – навiть наш корабель ледве тримае його! Чи не сам це Зевс, чи не срiбнолукий Аполлон або землетрясець Посейдон? Нi, не схожий вiн на смертного! Це один з богiв, якi живуть на свiтлому Олiмпi. Вiдпустiть його швидше, висадiть його на землю! Коли б не скликав вiн буйних вiтрiв i не зняв на морi грiзноi бурi!

Але капiтан злiсно вiдповiв мудрому керманичевi:

– Нiкчемний! Дивись, вiтер попутний! Швидко понесеться корабель наш по хвилях безкрайого моря. А про юнака ми подбаемо потiм. Ми припливем до Єгипту або на Кiпр, або в далеку краiну гiпербореiв i там продамо його; нехай пошукае там цей юнак своiх друзiв i братiв. Нi, нам послали його боги!

Спокiйно пiдняли розбiйники вiтрила, i корабель вийшов у вiдкрите море. Раптом сталося чудо: по кораблю заструмувало запашне вино, i все повiтря сповнилось пахощами. Розбiйники зацiпенiли з подиву. Та ось на вiтрилах зазеленiли винограднi лози з важкими гронами: темно-зелений плющ обвив щоглу; всюди з’явилися чудовi плоди; кочети весел обвили гiрлянди квiтiв. Коли побачили все це розбiйники, вони почали благати мудрого керманича правити швидше до берега. Але пiзно! Юнак обернувся левом i з грiзним риканням став на палубi, люто блискаючи очима. На палубi корабля з’явилася волохата ведмедиця; страшно вишкiрила вона свою пащу. Охопленi жахом, кинулись розбiйники на корму i стовпились навколо керманича. Величезним стрибком лев кинувся на капiтана i розiрвав його. Втративши надiю на порятунок, розбiйники один по одному кинулись у морськi хвилi, а Дiонiс обернув iх у дельфiнiв. А керманича пощадив Дiонiс. Вiн прийняв свiй попереднiй образ i, привiтно усмiхаючись, сказав керманичевi:

– Не бiйся! Я полюбив тебе. Я – Дiонiс, син громовержця Зевса i дочки Кадма, Семели!




Ікарiй


Нагороджуе Дiонiс людей, якi шанують його як бога. Так вiн нагородив Ікарiя в Аттицi, коли той гостинно прийняв його. Дiонiс подарував йому виноградну лозу, i Ікарiй був першим, хто розвiв в Аттицi виноград. Але сумна доля Ікарiя.

Одного разу вiн дав вина пастухам, а вони, не знаючи, що таке сп’янiння, вирiшили, що Ікарiй отруiв iх, i вбили його, а тiло його закопали в горах. Дочка Ікарiя, Ерiгона, довго шукала батька. Нарештi з допомогою своеi собаки Майри знайшла вона гробницю батька. В розпачi повiсилась нещасна Ерiгона на тому самому деревi, пiд яким лежало тiло ii батька. Дiонiс узяв Ікарiя, Ерiгону та ii собаку Майру на небо. З того часу горять вони на небi темноi ясноi ночi – це сузiр’я Волопаса, Дiви i Великого Пса.




Мiдас

Викладено за поемою Овiдiя «Метаморфози».


Одного разу веселий Дiонiс з шумливою юрбою менад i сатирiв блукав по лiсистих скелях Тмолу у Фрiгii[69 - Краiна на пiвнiчному заходi Малоi Азii.]. Не було в почтi Дiонiса лише Силена. Вiн вiдстав i, спотикаючись на кожному кроцi, сильно захмелiлий, брiв по фрiгiйських полях. Побачили його селяни, зв’язали гiрляндами з квiтiв i вiдвели до царя Мiдаса. Мiдас вiдразу пiзнав учителя Дiонiса, з пошаною прийняв його у своему палацi i дев’ять днiв вшановував розкiшними бенкетами. На десятий день Мiдас сам одвiв Силена до бога Дiонiса. Зрадiв Дiонiс, побачивши Силена, i дозволив Мiдасу в нагороду за ту пошану, яку вiн вiддав його вчителевi, вибрати собi перший-лiпший дар. Тодi Мiдас вигукнув:

– О, великий боже Дiонiсе, звели, щоб усе, до чого я доторкнуся, перетворювалось у щире, блискуче золото!

Дiонiс здiйснив бажання Мiдаса; вiн пожалкував лише, що не вибрав собi Мiдас кращого дару.

Радiючи, пiшов Мiдас. Радий одержаному даровi, зривае вiн зелену гiлку з дуба, в золоту перетворюеться гiлка в його руках. Зривае вiн у полi колоски, золотими стають вони, i золотi в них зерна. Зривае вiн яблуко, яблуко стае золотим, неначе воно з садiв Гесперид. Усе, до чого доторкався Мiдас, зараз перетворювалось у золото. Коли вiн мив руки, вода стiкала з них золотими краплями. Радiе Мiдас. Ось прийшов вiн до свого палацу. Слуги приготували йому розкiшний бенкет, i щасливий Мiдас прилiг до столу. Отут-то вiн зрозумiв, який жахливий дар випросив вiн у Дiонiса. Вiд одного доторку Мiдаса все перетворювалось у золото. Золотими ставали у нього в ротi i хлiб, i всi iства, i вино. Отодi зрозумiв Мiдас, що доведеться йому загинути з голоду. Простягнув вiн руки до неба i вигукнув:

– Зглянься, зглянься, о Дiонiсе! Прости! Я благаю тебе про ласку! Вiзьми назад цей дар!

З’явився Дiонiс i сказав Мiдасовi:

– Іди до джерел Пактолу[70 - Рiка в Лiдii, що впадае в рiку Герм (сучасна Гедiс).], там у його водах змий з тiла цей дар i свою провину.

Вiдправився Мiдас, як велiв Дiонiс, до джерел Пактолу i опустився там в його чистi води. Золотом заструменiли води Пактолу i змили з тiла Мiдаса дар, одержаний вiд Дiонiса. З того часу золотоносним став Пактол.




Пан[71 - Бог Пан, хоч i був одним з найдавнiших богiв Грецii, в гомерiвську епоху i пiзнiше, аж до II ст. до н. е., мав невелике значення. Вже те, що бог Пан зображався як напiвлюдина-напiвцап (пережиток тотемiзму), вказуе на стародавнiсть цього бога. Спочатку Пан – бог лiсу, бог пастухiв, охоронець стад. Навiть в Аркадii i в Аргосi, де Пана бiльше шанували, його не включили в число богiв-олiмпiйцiв. Але поступово бог Пан втрачае свiй первiсний характер i стае богом-покровителем усiеi природи.]



Серед почту Дiонiса часто можна було бачити i бога Пана. Коли народився великий Пан, то мати його нiмфа Дрiопа, глянувши на сина, з переляку кинулась тiкати. Вiн народився з цапиними ногами i рогами i з довгою бородою. Але батько його, Гермес, зрадiв народженню сина; вiн узяв його на руки i вiднiс на свiтлий Олiмп до богiв. Усi боги голосно радiли народженню Пана i смiялись, дивлячись на нього.

Бог Пан не залишився жити з богами на Олiмпi. Вiн пiшов у тiнистi лiси, в гори. Там пасе вiн стада, граючи на дзвiнкiй сопiлцi. Як тiльки почують нiмфи чудовi звуки сопiлки Пана, зараз же юрбами поспiшають вони до нього, оточують його, i незабаром веселий танок рухаеться по зеленiй вiдлюднiй долинi, пiд звуки музики Пана. Пан i сам любить брати участь у танцях нiмф. Коли Пан розвеселиться, тодi веселий шум зчиняеться в лiсах по схилах гiр. Весело граються нiмфи i сатири разом з шумливим цапоногим Паном. Коли ж настае жаркий полудень, Пан iде в гущавину лiсу або в прохолодний грот i там вiдпочивае. Небезпечно турбувати тодi Пана; вiн запальний, вiн може в гнiвi наслати тяжкий гнiтючий сон, вiн може, несподiвано з’явившись, злякати подорожнього, який його потривожив. Нарештi, вiн може наслати i панiчний страх, такий жах, що людина прожогом кидаеться бiгти, не розбираючи дороги, через лiси, через гори, по краю безодень, не помiчаючи, що втеча щохвилини загрожуе iй загибеллю. Траплялося, що Пан цiлим вiйськам вселяв такий страх i примушував iх чимдуж тiкати. Не слiд дратувати Пана, – коли скипить, вiн грiзний. Але якщо Пан не гнiваеться, то милостивий вiн i добродушний. Багато благ посилае вiн пастухам. Береже i плекае стада грекiв великий Пан, веселий учасник танцiв несамовитих менад, частий супутник бога вина Дiонiса.




Пан i Сиринга


І великого Пана не минули стрiли золотокрилого Ерота. Покохав вiн прекрасну нiмфу Сирингу. Горда була нiмфа i вiдкидала любов усiх. Як i для дочки Латони, великоi Артемiди, так i для Сиринги полювання було улюбленим заняттям. Часто навiть приймали Сирингу за Артемiду, такою прекрасною була юна нiмфа у своему короткому одязi, iз сагайдаком за плечима i з луком у руках. Немов двi краплини води, схожа вона була тодi на Артемiду, тiльки лук ii був з рога, а не золотий, як у великоi богинi.

Пан побачив якось Сирингу i хотiв пiдiйти до неi. Глянула на Пана нiмфа i в страху кинулась тiкати. Ледве встигав за нею Пан, прагнучи наздогнати ii. Та ось шлях перетяла рiчка. Куди тiкати нiмфi? Простягла до рiки руки Сиринга i стала благати бога рiки врятувати ii. Бог рiки почув благання нiмфи i обернув ii в очерет. Пiдбiг Пан i хотiв уже обняти Сирингу, але обняв тiльки гнучкий очерет, що тихо шелестiв. Стоiть Пан, сумно зiтхаючи, i чуеться йому в нiжному шелестi очерету прощальний привiт прекрасноi Сиринги. Зрiзав кiлька очеретинок Пан i зробив з них солодкозвучну сопiлку, скрiпивши нерiвнi колiнця очерету воском. Назвав Пан на пам’ять про нiмфу сопiлку сирингою. З того часу великий Пан любить грати в лiсовiй самотi на сопiлцi-сиринзi, наповнюючи ii нiжними звуками навколишнi гори.




Змагання Пана з Аполлоном


Пан пишався своею грою на сопiлцi. Одного разу викликав вiн самого Аполлона на змагання. Це було на схилах гори Тмолу. Суддею був бог цiеi гори. В пурпурному плащi, з золотою кiфарою в руках i в лавровому вiнку з’явився Аполлон на змагання. Пан перший почав змагання. Залунали простi звуки його пастушоi сопiлки, нiжно неслись вони по схилах Тмолу. Скiнчив Пан. Коли замовк вiдгомiн його сопiлки, Аполлон ударив по золотих струнах своеi кiфари. Полились величнi звуки божественноi музики. Всi, хто стояв навколо, немов зачарованi, слухали музику Аполлона. Урочисто гримiли золотi струни кiфари, вся природа притихла в глибокiй мовчанцi, i серед тишi широкою хвилею лилася мелодiя, повна чарiвноi краси. Скiнчив Аполлон; завмерли останнi звуки його кiфари. Бог гори Тмолу присудив Аполлоновi перемогу. Всi славили великого бога-кiфареда. Тiльки один Мiдас не захоплювався грою Аполлона, а хвалив просту гру Пана. Розгнiвався Аполлон, схопив Мiдаса за вуха i витягнув iх. З того часу у Мiдаса ослинi вуха, якi вiн старанно ховае пiд великим тюрбаном. А засмучений Пан, переможений Аполлоном, подався глибше в гущавину лiсiв; часто лунають там сповненi суму нiжнi звуки його сопiлки, i з любов’ю слухають iх юнi нiмфи.




Героi





П’ять вiкiв[72 - Поет Гесiод розповiдае, як сучаснi йому греки розумiли походження людини i змiну вiкiв. У давнину все було краще, але поступово життя на землi гiршало, i найгiрше жилося за часiв Гесiода. Це зрозумiло для Гесiода, представника селянства, дрiбних земельних власникiв. За часiв Гесiода дедалi бiльше поглиблювалось розшарування на класи i посилювалась експлуатацiя бiдноти багатими, тому бiдному селянству справдi жилося тяжко пiд гнiтом багатих землевласникiв. Звичайно, i пiсля Гесiода життя бiднякiв у Грецii краще не стало, як i ранiш, експлуатували iх багатi.]

Викладено за поемою Гесiода «Труди i днi».


Безсмертнi боги, якi живуть на свiтлому Олiмпi, перший рiд людський створили щасливим; це був золотий вiк. Бог Крон правив тодi на небi. Як блаженнi боги, жили за тих часiв люди, не знаючи нi турбот, нi працi, нi смутку. Не знали вони i немiчноi старостi; завжди були дужi й мiцнi iх ноги i руки. Безболiсне i щасливе життя iх було вiчним бенкетом. Смерть, що наставала пiсля довгого iх життя, подiбна була до спокiйного, тихого сну. Вони мали за життя все в достатку. Земля сама давала iм багатi плоди, i не доводилось iм витрачати працю на оброблювання ланiв i садiв. Численнi були iх стада, i спокiйно паслися вони на буйних пасовищах. Безтурботно жили люди золотого вiку. Самi боги приходили до них радитись. Але золотий вiк на землi скiнчився, i нiкого не лишилося з людей цього поколiння. Пiсля смертi люди золотого вiку стали духами, покровителями людей нових поколiнь. Огорненi туманом, вони носяться по всiй землi, захищаючи правду i караючи зло. Так нагородив iх Зевс пiсля iх смертi.

Другий людський рiд i другий вiк уже не були такими щасливими, як перший. Це був срiбний вiк. Не були рiвнi нi силою, нi розумом люди срiбного вiку людям золотого. Сто рокiв росли вони нерозумними в домах своiх матерiв, тiльки змужнiвши, покидали вони iх. Коротке було iх життя в дозрiлому вiцi, а через те, що вони були нерозумнi, то багато нещастя i горя бачили вони в життi. Непокiрнi були люди срiбного вiку. Вони не слухалися безсмертних богiв i не хотiли спалювати iм жертви на вiвтарях. Великий син Крона, Зевс, знищив рiд iх на землi. Вiн розгнiвався на них за те, що не корилися вони богам, якi живуть на свiтлому Олiмпi. Зевс поселив iх у пiдземному похмурому царствi. Там i живуть вони, не знаючи нi радощiв, нi смутку; iм теж вiддають пошану люди.

Отець Зевс створив третiй рiд i третiй вiк – вiк мiдний. Не подiбний вiн до срiбного. З ратища списа створив Зевс людей – страшних i могутнiх. Полюбили люди мiдного вiку гордiсть i вiйну, багату на страждання. Не знали вони землеробства i не iли плодiв землi, якi дають сади i ниви. Зевс дав iм величезний рiст i незламну силу. Невгамовне, мужне було iх серце i непереможнi iх руки. Зброя iх була викута з мiдi, з мiдi були iх будинки, мiдним знаряддям працювали вони. Не знали ще в тi часи темного залiза. Своiми власними руками знищували однi одних люди мiдного вiку. Швидко зiйшли вони в похмуре царство жахливого Аiда. Хоч якi вони були сильнi, все ж чорна смерть забрала iх, i покинули вони ясний свiт сонця.

Як тiльки цей рiд зiйшов у царство тiней, зараз же великий Зевс створив на всеживлючiй землi четвертий вiк i новий рiд людський, благороднiший, справедливiший, рiвний богам рiд напiвбогiв-героiв. І вони всi загинули в лихих вiйнах i жахливих кровопролитних битвах. Однi загинули бiля семибрамних Фiв, у краiнi Кадма, б’ючись за спадщину Едiпа. Іншi полягли пiд Троею, куди з’явились вони за прекраснокудрою Єленою, перепливши на кораблях широке море. Коли всiх iх забрала смерть, Зевс-громовержець оселив iх на краю землi, далеко вiд живих людей. Напiвбоги-героi живуть на островах блаженних бiля бурхливих вод Океану щасливим, безжурним життям. Там родюча земля тричi на рiк дае iм плоди, солодкi, як мед.

Останнiй, п’ятий вiк i рiд людський – залiзний. Вiн тривае й тепер на землi. Уночi i вдень, не перестаючи, губить людей смуток i виснажлива праця. Боги посилають людям тяжкi турботи. Правда, до зла боги домiшують i добро, але все ж зла бiльше, воно пануе всюди. Не шанують дiти батькiв; друг не вiрний друговi; гiсть не бачить гостинностi, нема любовi мiж братами. Не додержують люди даноi клятви, не цiнять правди й добра. Однi в одних руйнують люди мiста. Всюди пануе насильство. Цiняться тiльки гордiсть та сила. Богинi Совiсть i Правосуддя покинули людей. У своiх бiлих шатах злинули вони на високий Олiмп до безсмертних богiв, а людям лишилися тiльки тяжкi бiди, i не мають вони захисту вiд зла.




Девкалiон i Пiрра (Потоп)[73 - В цьому мiфi подаеться оповiдання про Всесвiтнiй потоп i про те, як Девкалiон i Пiрра рятуються у величезнiй скринi. Мiф про потоп iснував i в стародавньому Вавилонi: це мiф про Пiрнапiштима, або Утнапiштима, який запозичили i стародавнi евреi. У них – це бiблiйський мiф про Всесвiтнiй потоп i Ноя.]


Багато злочинiв зробили люди мiдного вiку. Пихатi й нечестивi, не корилися вони богам-олiмпiйцям. Громовержець Зевс прогнiвився на них; особливо прогнiвив Зевса цар Лiкосури в Аркадii, Лiкаон. Одного разу Зевс пiд виглядом простого смертного прийшов у Лiкосуру. Щоб жителi знали, що вiн бог, Зевс дав iм знамення, i всi попадали ниць перед ним i шанували його, як бога. Один лише Лiкаон не хотiв вiддати Зевсовi божеськоi шани i глузував з усiх, хто шанував Зевса. Лiкаон вирiшив перевiрити, чи е Зевс бог. Вiн убив заложника, який був у нього в палацi, частину тiла його зварив, частину засмажив i подав як трапезу великому громовержцю. Страшенно розгнiвався Зевс. Ударом блискавки вiн зруйнував палац Лiкаона, а його самого обернув у кровожерного вовка.

Дедалi нечестивiшi ставали люди, i вирiшив великий хмарогонець, егiдодержавний Зевс знищити весь людський рiд. Вiн вирiшив послати на землю таку велику зливу, щоб усе було затоплено. Вiн заборонив дути всiм вiтрам, лише вологий пiвденний вiтер Нот гнав по небу темнi дощовi хмари. Злива ринула на землю. Вода в морях i рiках пiдiймалась усе вище й вище, затоплюючи все навколо. Сховалися пiд водою мiста зi своiми мурами, будинками i храмами, не видно було вже й башт, якi високо пiдносились на мiських мурах. Поступово вода вкрила все – i порослi лiсом горби, i високi гори. Вся Грецiя сховалася пiд бурхливими хвилями моря. Самотньо пiдносилась серед хвилi вершина двоголового Парнасу. Там, де ранiше селянин обробляв свою ниву i де зеленiли багатi стиглими гронами виноградники, плавали риби, а в лiсах, вкритих водою, гралися табуни дельфiнiв.

Так загинув рiд людський мiдного вiку. Тiльки двое врятувалося серед цiеi загальноi загибелi – Девкалiон, син Прометея, i дружина його Пiрра. За порадою батька свого Прометея, Девкалiон збудував величезну скриню, поклав у неi харч i увiйшов туди з дружиною своею. Дев’ять днiв i ночей носилася скриня Девкалiона по хвилях моря, що вкрило всю сушу. Нарештi хвилi пригнали його до двоголовоi вершини Парнасу. Злива, послана Зевсом, припинилася.

Девкалiон i Пiрра вийшли iз скринi i принесли подячну жертву Зевсу, який зберiг iх серед бурхливих хвиль. Вода спала, i знову показалася з-пiд хвиль земля, спустошена, подiбна до пустелi.

Тодi егiдодержавний Зевс послав до Девкалiона вiсника богiв Гермеса. Швидко понiсся над спустiлою землею вiсник богiв, став перед Девкалiоном i сказав йому:

– Володар богiв i людей Зевс, знаючи твое благочестя, звелiв тобi вибрати нагороду; вислови свое бажання, i виконае його син Крона.

Девкалiон вiдповiв Гермесу:

– О, великий Гермесе, про одне лиш благаю я Зевса: нехай знову населить вiн землю людьми.

Швидкий Гермес понiсся назад до свiтлого Олiмпу i переказав Зевсовi благання Девкалiона. Великий Зевс звелiв Девкалiоновi i Пiррi набрати камiння i кидати його, не оглядаючись, через голову. Девкалiон виконав велiння могутнього громовержця, i з камiння, яке кидав вiн, утворились чоловiки, а з камiння, кинутого дружиною його Пiррою, – жiнки. Так земля пiсля потопу знову була заселена. Їi заселив новий рiд людей, що походять з каменю.




Прометей

Мiф про те, як Прометей був прикований з велiння Зевса до скелi, викладено за трагедiею Есхiла «Прикований Прометей».[74 - Есхiл розповiдае про те, як Зевс, що править усiм свiтом як жорстокий тиран, карае повсталого проти нього титана Прометея. Могутнiй титан всупереч волi Зевса викрав з Олiмпу вогонь i дав його людям; вiн дав iм знання, навчив землеробства, ремесел, кораблебудування, читання й письма; цим Прометей зробив життя людей щасливiшим i пiдiрвав владу Зевса i його помiчникiв – олiмпiйських богiв. Але головна провина Прометея в тому, що вiн не хоче вiдкрити Зевсовi таемницю, вiд кого народиться у Зевса син, який буде могутнiший вiд нього i скине його з престолу.]


Безлюдна, дика мiсцевiсть на самому краю землi в краiнi скiфiв. Суворi скелi заходять за хмари своiми гострокiнцевими вершинами. Навколо – нiякоi рослинностi, не видно нi билинки, все голе й похмуре. Всюди височать темнi купи камiння, що вiдiрвалося вiд скель. Море шумить i гуркоче, б’ючись своiми валами об пiднiжжя скель, i високо злiтають солонi бризки. Морським шумовинням укрите прибережне камiння. Далеко за скелями виднiються снiговi вершини Кавказьких гiр, повитi легким маревом. Поволi застилають далечiнь грiзнi хмари, ховаючи гiрськi вершини. Все вище й вище здiймаються по небу хмари i закривають сонце. Ще похмурiше стае навколо. Безрадiсна, сувора мiсцевiсть. Нiколи ще не ступала тут нога людини. Сюди, на край землi, привели слуги Зевса скованого титана Прометея, щоб прикувати його незламними ланцюгами до вершини скелi. Непереможнi слуги громовержця, Сила й Влада, ведуть Прометея. Величезнi тiла iх нiби витесанi з гранiту. Не знають серця iх жалю, в iх очах нiколи не свiтиться спiвчуття, iх обличчя суворi, як скелi, що стоять навколо. Сумний, низько схиливши голову, iде за ними бог Гефест зi своiм важким молотом. Жахливу справу мае виконати вiн. Вiн повинен своiми руками прикувати друга свого Прометея. Глибока скорбота за долю друга гнiтить Гефеста, але не смiе вiн не послухатись батька свого, громовержця Зевса. Вiн знае, як невблаганно карае Зевс непокiрнiсть.

Сила i Влада звели Прометея на вершину скелi i пiдганяють Гефеста братися за роботу. Їх жорстокi слова примушують Гефеста ще бiльше страждати за друга. Неохоче береться вiн за свiй величезний молот, тiльки необхiднiсть змушуе його коритися. Але квапить його Сила:

– Швидше, швидше бери окови! Прикуй могутнiми ударами молота до скелi Прометея. Даремний твiй жаль до нього, адже ти вболiваеш за ворогом Зевса.

Сила погрожуе гнiвом Зевса Гефестовi, якщо вiн не прикуе Прометея так, щоб нiщо не могло звiльнити його. Гефест приковуе до скелi незламними ланцюгами руки i ноги Прометея. Як ненавидить вiн тепер свое вмiння – через нього вiн мусить прикувати друга на довгi муки. Невблаганнi служителi Зевса весь час пильнують за його роботою.

– Дужче бий молотом! Мiцнiше стягуй окови! Не смiй iх послабляти! Хитрий Прометей, умiе вправно вiн знаходити вихiд i з непереборних перешкод, – говорить Сила, – мiцнiш прикуй його, нехай тут узнае вiн, як обманювати Зевса.

– О, як пiдходять жорстокi слова до всього твого суворого вигляду! – вигукуе Гефест, беручись до роботи.

Скеля здригаеться вiд важких ударiв молота, i з краю в край на землi лунае гуркiт могутнiх ударiв. Прикований, нарештi, Прометей. Та це ще не все, треба ще прибити його до скелi, проколовши йому груди сталевим, незламним вiстрям. Зволiкае Гефест.

– О, Прометею! – вигукуе вiн, – як тужу я, бачачи твоi муки!

– Знову ти зволiкаеш! – гнiвно говорить Гефестовi Сила, – ти все ще вболiваеш за ворогом Зевса! Дивись, як би не довелося тобi вболiвати за самим собою!

Нарештi все скiнчено. Все зроблено так, як звелiв Зевс. Прикований титан, а груди його проколото стальним вiстрям. Знущаючись над Прометеем, говорить йому Сила:

– Ну от, тут ти зможеш бути скiльки хочеш гордим; пишайся, як i ранiш! Давай тепер смертним дари богiв, викраденi тобою! Подивимось, чи спроможнi будуть допомогти тобi твоi смертнi. Доведеться тобi самому подумати про те, як звiльнитися з кайданiв.

Але Прометей гордо мовчить. За весь час, поки приковував його Гефест до скелi, вiн не сказав жодного слова, навiть тихий стогiн не вирвався у нього, – нiчим не виявив вiн своiх страждань.

Пiшли слуги Зевса, Сила i Влада, а з ними пiшов i сумний Гефест. Один лишився Прометей; чути його могли тепер лише море та темнi хмари. Тiльки тепер тяжкий стогiн вирвався з пробитих грудей могутнього титана, тiльки тепер почав вiн нарiкати на свою лиху долю. Голосно крикнув Прометей. Невимовним стражданням i скорботою звучали його нарiкання:

– О, божественний Ефiре, i ви, бистровiйнi вiтри, о, джерела рiк i невгамовний рокоте морських хвиль, о, земле, прамати всього, о, всевидюще сонце, що оббiгаеш все коло землi, – всiх вас кличу я за свiдкiв! Дивiться, що терплю я! Ви бачите, якоi ганьби маю зазнавати я незчисленнi роки! О, горе, горе! Стогнатиму вiд мук я й тепер, i багато, багато вiкiв! Як знайти менi кiнець моiм стражданням? Але що ж це говорю я! Адже я знав усе, що буде. Муки цi не спiткали мене несподiвано. Я знав, що неминучi е велiння грiзноi долi. Я мушу терпiти цi муки! За вiщо ж? За те, що я дав великi дари смертним, за це я мушу страждати так нестерпно, i не минути менi цих мук. О, горе, горе!

Та ось почувся тихий шум, нiбито вiд помахiв крил, немов полiт легких тiл сколихнув повiтря. З далеких берегiв сивого Океану, з прохолодного грота, з легким повiвом вiтерця примчали на колiсницi до скелi океанiди. Вони чули удари гефестового молота, донiсся до них i стогiн Прометея. Сльози заволокли, немов пеленою, прекраснi очi океанiд, коли вони побачили прикутого до скелi могутнього титана.

Рiдним був вiн океанiдам. Батько його, Япет, був братом батька iх, Океана, а дружина Прометея, Гесiона, була iх сестрою. Оточили скелю океанiди. Глибока iх скорбота за Прометеем. Але слова його, якими кляне вiн Зевса i всiх богiв-олiмпiйцiв, лякають iх. Вони бояться, щоб Зевс не зробив ще тяжчими страждання титана. За що спiткала його така кара – цього не знають океанiди. Сповненi спiвчуття, просять вони Прометея розповiсти iм, за що покарав його Зевс, чим прогнiвив його титан.

Прометей розповiдае iм, як допомiг вiн Зевсовi в боротьбi з титанами, як переконав вiн матiр свою Фемiду i велику богиню землi Гею стати на бiк Зевса. Зевс перемiг титанiв i скинув iх, за порадою Прометея, в надра жахливого Тартару. Здобув владу Зевс над свiтом i подiлив ii з новими богами-олiмпiйцями, а тим титанам, якi допомогли йому, не дав громовержець влади в свiтi. Зевс ненавидить титанiв, боiться iх грiзноi сили. Не довiряв Зевс i Прометею i ненавидiв його. Ще дужче розгорiлась ненависть Зевса, коли Прометей почав захищати нещасних смертних людей, якi жили ще в той час, коли правив Крон, i яких Зевс хотiв погубити. Але Прометей пожалiв людей, що не мали ще розуму; вiн не хотiв, щоб зiйшли вони нещасними в похмуре царство Аiда. Вiн вдихнув iм надiю, якоi не знали люди, i викрав для них божественний вогонь, хоч i знав, яка кара чекае його за це. Страх жахливоi кари не спинив гордого, могутнього титана вiд бажання допомогти людям. Не спинили його i перестороги його вiщоi матерi, великоi Фемiди.

З трепетом слухали океанiди розповiдь Прометея. Та ось на бистрокрилiй колiсницi принiсся до скелi сам вiщий старець Океан. Океан намагаеться умовити Прометея покоритися владi Зевса: адже повинен вiн знати, що марно боротися з переможцем жахливого Тiфона. Океановi шкода Прометея, вiн сам страждае, бачачи тi муки, яких зазнае Прометей. Вiщий старець готовий поспiшати на свiтлий Олiмп, щоб благати Зевса помилувати титана, хоча б навiть благанням за нього вiн накликав на себе самого гнiв громовержця. Вiн вiрить, що мудре слово захисту часто пом’якшуе гнiв. Але даремнi всi благання Океана, гордо вiдповiдае йому Прометей:

– Нi, дбай про те, щоб урятувати самого себе. Боюсь я, щоб спiвчуття до мене не зашкодило тобi. До дна вичерпаю я все зло, яке послала менi доля. Ти ж, Океане, бiйся накликати гнiв Зевс благанням за мене.

– О, бачу я, – сумно вiдповiдае Океан Прометеевi, – що цими словами змушуеш ти мене повернутись назад, не досягши нiчого. Вiр же менi, о, Прометею, що привела мене сюди лиш турбота про твою долю i любов до тебе!

– Нi! Йди! Швидше, швидше поспiшай звiдси! Залиш мене! – вигукуе Прометей.

З болем у серцi залишив Океан Прометея. Вiн помчав на своiй крилатiй колiсницi, а Прометей далi розповiдае океанiдам про те, що зробив вiн для людей, як вiн облагодiяв iх, порушивши волю Зевса. В горi Мосхе, на Лемносi[75 - Острiв на пiвночi Егейського моря.], з горна свого друга Гефеста викрав Прометей вогонь для людей. Вiн навчив людей мистецтв, дав iм знання, навчив iх лiчби, читання й письма. Вiн ознайомив iх з металами, навчив, як у надрах землi видобувати iх i обробляти. Прометей приборкав для смертних дикого бика i наклав на нього ярмо, щоб могли користуватися люди силою бикiв, обробляючи своi поля. Прометей впрiг коня в колiсницю i зробив його слухняним людинi. Мудрий титан збудував перший корабель, оснастив його i розгорнув над ним льняний парус, щоб швидко нiс людину корабель по безкрайому морю. Ранiше люди не знали лiкiв, не вмiли лiкувати хвороби, безпораднi були проти них люди, але Прометей вiдкрив iм силу лiкiв, i ними смирили вони хвороби. Вiн навчив iх усього того, що полегшуе горе i робить життя щасливiшим i радiснiшим. Цим i прогнiвив вiн Зевса, за це й покарав його громовержець.

Але не вiчно страждатиме Прометей. Вiн знае, що лиха доля спiткае i могутнього громовержця. Не мине вiн своеi долi! Прометей знае, що царство Зевса не вiчне: буде вiн скинутий з високого царственого Олiмпу. Знае вiщий титан i велику таемницю, як уникнути Зевсовi цiеi злоi долi, але не вiдкрие вiн цiеi таемницi Зевсу. Нiяка сила, нiякi погрози, нiякi муки не вирвуть ii з уст гордого Прометея.

Скiнчив Прометей свою розповiдь. З подивом слухали його океанiди. Дивувалися вони великiй мудростi i незламнiй силi духу могутнього титана, який насмiлився повстати проти громовержця Зевса. Знову охопив iх жах, коли почули вони, якою долею погрожуе Зевсовi Прометей. Вони знали, що коли цi погрози дiйдуть до Олiмпу, то нi перед чим не спиниться громовержець, аби тiльки дiзнатися про фатальну таемницю. Повними слiз очима дивляться на Прометея океанiди, враженi думкою про неминучiсть велiнь сувороi долi. Глибока мовчанка запанувала на скелi; ii порушував лише невгамовний шум моря.

Раптом вдалинi почувся ледве чутний, ледве вловимий стогiн скорботи i болю. Ось знову донiсся вiн до скелi. Все ближчае, все голоснiшае цей стогiн. Гнана величезним оводом, посланим Герою, вся в кровi, вкрита пiною, мчить у нестямному, шаленому бiгу обернена в корову нещасна Іо, дочка рiчкового бога Інаха, першого царя Арголiди. Стомлена, знесилена блуканням, замучена жалом овода, спинилася Іо перед прикованим Прометеем. Голосно стогнучи, розповiдае вона, чого довелося зазнати iй, i благае вiщого титана:

– О, Прометею! Тут, на цiй межi моiх блукань, вiдкрий менi, благаю тебе, коли ж скiнчаться моi муки, коли ж, нарештi, знайду я спокiй?

– О, вiр менi, Іо! – вiдповiв Прометей, – краще не знати тобi цього, нiж знати. Багато ще краiн перейдеш ти, багато зустрiнеш страхiть на своему шляху. Твiй тяжкий шлях лежить через краiну скiфiв, через високий снiжний Кавказ, через краiну амазонок до протоки Босфору, так назвуть ii на честь тебе, коли ти перепливеш ii. Довго будеш ти потiм блукати по Азii. Ти пройдеш повз краiну, де живуть Горгони, що несуть смерть; на iх головах звиваються, сичачи, змii, замiсть волосся. Остерiгайся iх! Остерiгайся грифiв[76 - Грифи – потвори з орлиними крилами i головою та з левовим тiлом, що стерегли на крайнiй пiвночi Азii золотi розсипи.] i однооких аримаспiв[77 - Аримаспи – мiфiчний народ, який жив у сусiдствi з грифами i вiв з ними боротьбу, що не припинялася.]; i iх ти зустрiнеш на своему шляху. Нарештi досягнеш ти Бiблiнських гiр, з них скидае своi благодатнi води Нiл. Ось там-то, в краiнi, яку зрошуе Нiл, бiля його гирла знайдеш ти, нарештi, спокiй. Там поверне тобi Зевс твiй попереднiй прекрасний образ, i народиться в тебе син Епаф. Вiн пануватиме над усiм Єгиптом i буде родоначальником славного поколiння героiв. З цього роду вийде i той смертний, який визволить i мене з кайданiв. Ось що, Іо, розповiла менi про долю твою мати моя, вiща Фемiда.

Голосно вигукнула Іо:

– О, горе, горе! О, скiльки страждань мае послати менi ще зла доля! Серце тремтить у грудях моiх з жаху! Знову опановуе мною безумство, знову впиваеться вогненне жало в мое змучене тiло, знову позбавляюсь я дару мови! О, горе, горе!

Нестямно водячи очима, в шаленому бiгу помчала геть вiд скелi Іо. Немов пiдхоплена вихором, мчала вона в далечiнь. З голосним дзижчанням нiсся за нею овiд, i, як вогнем, пекло його жало нещасну Іо. Сховалась вона в хмарах куряви з очей Прометея i океанiд. Все тихше, тихше доносилися до скелi крики Іо, i завмерли вони, нарештi, вдалинi, немов тихий стогiн скорботи.

Мовчали Прометей i океанiди, уболiваючи за нещасною Іо, та ось вигукнув гнiвно Прометей:

– Хоч як муч ти мене, громовержцю Зевсе, але все ж настане день, коли й тебе повергнуть у нiщо. Позбудешся ти царства i скинутий будеш у морок. Здiйсняться тодi прокляття батька твого Крона! Нiхто з богiв не знае, як вiдвернути вiд тебе цю злу долю! Тiльки я знаю це! Ось, сидиш ти тепер, могутнiй, на свiтлому Олiмпi i мечеш громи i блискавки, але вони тобi не допоможуть, вони безсилi проти неминучоi долi. О, повалений у прах, знатимеш ти, яка рiзниця мiж владою i рабством!

Страх затуманив очi океанiд, i блiдий жах зiгнав рум’янець з iх прекрасних ланiт. Нарештi, простягаючи до Прометея своi руки, бiлi, як морська пiна, вигукнули вони:

– Безумний! Як не боiшся ти погрожувати так царевi богiв i людей, Зевсовi? О, Прометею, ще тяжчi муки пошле вiн тобi! Подумай про долю свою, пожалiй себе!

– На все готовий я!

– Але ж схиляеться мудрий перед невблаганним фатумом!

– О, благайте, просiть ви пощади! Повзiть на колiнах до грiзного владики! А менi – що менi громовержець Зевс? Чого боятися менi його? Не судилося менi померти! Нехай робить, що хоче, Зевс. Недовго йому панувати над богами!

Ледве промовив цi слова Прометей, як у повiтрi швидко, неначе падаюча зiрка, пронiсся посланець богiв Гермес i, грiзний, став перед Прометеем. Його послав Зевс зажадати, щоб титан вiдкрив таемницю: хто скине Зевса i як уникнути велiння долi? Гермес погрожуе жахливою карою Прометеевi за непокору. Але могутнiй титан непохитний, глузуючи, вiдповiдае вiн Гермесовi:

– Хлопчиськом був би ти, i дитячим був би розум твiй, коли б ти сподiвавсь дiзнатися хоч що-небудь. Знай, що я не промiняю своiх скорбот на рабське служiння Зевсовi. Менi краще бути тут прикованим до цiеi скелi, нiж стати вiрним слугою тирана Зевса. Нема такоi кари, таких мук, якими мiг би Зевс налякати мене i вирвати з уст моiх хоч едине слово. Нi, не дiзнаеться вiн, як урятуватися йому вiд долi, нiколи не дiзнаеться тиран Зевс, хто вiднiме в нього владу!

– Так слухай же, Прометею, що буде з тобою, коли ти вiдмовишся виконати волю Зевса, – вiдповiдае титановi Гермес. – Ударом своеi блискавки вiн кине цю скелю з тобою разом у темну безодню. Там, у кам’янiй темницi, багато, багато вiкiв, позбавлений сонячного свiтла, будеш мучитись ти в глибокiй пiтьмi. Минуть вiки, i знову пiдiйме тебе Зевс на свiт з безоднi, але не на радiсть пiдiйме вiн тебе. Кожного дня прилiтатиме орел, якого пошле Зевс, i гострими пазурами i дзьобом буде рвати вiн твою печiнку; знов i знов буде вiдростати вона, i дедалi жахливiшими будуть твоi страждання. Так висiтимеш ти на скелi до того часу, поки iнший не погодиться добровiльно зiйти замiсть тебе в похмуре царство Аiда. Подумай, Прометею, чи не краще скоритися Зевсовi! Адже ж ти знаеш, що Зевс нiколи не погрожуе марно!

Непохитним лишився гордий титан. Хiба могло що-небудь устрашити його серце? Раптом задрижала земля, все навколо здригнулось; загримiв оглушливий грiм, i блиснула нестерпним свiтлом блискавка. Забушував шалено чорний вихор. Немов громаддя гiр, знялися на морi пiнистi вали. Захиталася скеля. Серед реву бурi, серед грому i гуркоту землетрусу пролунав жахливий зойк Прометея:

– О, який удар спрямував проти мене Зевс, щоб викликати жах у моему серцi! О, високошановна мати Фемiдо, о, Ефiре, що струмуеш усiм свiтло! Дивiться, як несправедливо карае мене Зевс!

Завалилась iз страшенним гуркотом скеля з прикованим до неi Прометеем у незмiрну безодню, у вiковiчну темряву.[78 - Цим закiнчуеться трагедiя Есхiла «Прикований Прометей».]

Минули вiки, i знову пiдняв Зевс на свiт з пiтьми Прометея. Але страждання його не скiнчились; ще тяжчi стали вони. Знов лежить вiн, розпростертий на високiй скелi, прикований до неi, опутаний кайданами. Пече його тiло палюче промiння сонця, проносяться над ним бурi, його знесилене тiло перiщать дощi i град, а взимку лапатий снiг падае на Прометея, i жахливий холод сковуе його члени. І цих мук мало! Щодня величезний орел прилiтае, шугаючи могутнiми крилами, до скелi. Вiн сiдае на груди Прометея i роздирае iх гострими, як сталь, пазурами. Орел рве своiм дзьобом печiнку титановi. Потоками ллеться кров i червонить скелю; чорними згустками застигае кров бiля пiднiжжя скелi; вона розкладаеться на сонцi i нестерпним смородом заражае навкруги повiтря. Кожного ранку прилiтае орел i береться до своеi кривавоi трапези. За нiч загоюються рани, i знову вiдростае печiнка, щоб удень дати нову поживу орлу. Роки, вiки тривають цi муки. Стомився могутнiй титан Прометей, але не зломили його гордий дух страждання.

Титани давно примирилися з Зевсом i пiдкорилися йому. Вони визнали його владу, i Зевс звiльнив iх з похмурого Тартару. Тепер вони, величезнi, могутнi, прийшли на край землi до скелi, де лежав скований Прометей. Вони оточили його скелю i переконують Прометея пiдкоритися Зевсовi. Прийшла i мати Прометея, Фемiда, i благае сина смирити свiй гордий дух i не противитись Зевсовi! Вона благае сина зглянутись на неi – адже так нестерпно страждае вона, бачачи муки сина. Сам Зевс забув уже свiй колишнiй гнiв. Тепер держава його сильна, нiщо не може похитнути ii, нiщо не страшно йому. Та й править вiн уже не як тиран, вiн охороняе держави, додержуеться законiв. Вiн захищае людей i правду серед них. Тiльки одно ще турбуе громовержця – це та таемниця, яку знае один Прометей. Зевс готовий, якщо Прометей вiдкрие йому фатальну таемницю, помилувати могутнього титана. Близький уже час, коли скiнчаться муки Прометея. Вже народився i змужнiв великий герой, якому доля судила визволити з кайданiв титана. Непохитний Прометей, як i ранiше, ховае таемницю, знемагаючи вiд мук, але i його починають покидати сили.

Нарештi i великий герой, якому судилося визволити Прометея, пiд час своiх мандрiв приходить сюди, на край землi. Герой цей – Геракл, найдужчий з людей, могутнiй, як бог. З жахом дивиться вiн на муки Прометея, i жаль охоплюе його. Титан розповiдае Геракловi про злу долю свою i пророкуе йому, якi ще великi подвиги мае вiн зробити. Повний уваги, слухае титана Геракл. Але ще не весь жах страждання Прометея бачив Геракл. Здалека чуеться шум могутнiх крил – це летить орел на свiй кривавий бенкет. Вiн кружляе високо в небi над Прометеем, готовий спуститися до нього на груди. Геракл не дав йому терзати Прометея. Вiн схопив свiй лук, вийняв iз сагайдака смертоносну стрiлу, прикликав стрiловержця Аполлона, щоб певнiше спрямував вiн полiт стрiли, i пустив ii. Голосно задзвенiла тятива лука, звилася стрiла, i пронизаний орел упав у бурхливе море бiля самого пiднiжжя скелi. Мить визволення настала. Прилинув з високого Олiмпу бистрий Гермес. З ласкавими словами звернувся вiн до могутнього Прометея i обiцяв йому негайне звiльнення, якщо вiдкрие вiн таемницю, як уникнути Зевсовi лихоi долi. Погодився, нарештi, могутнiй Прометей вiдкрити Зевсовi таемницю i сказав:

– Нехай не одружуеться громовержець з морською богинею Фетiдою, бо богинi долi, вiщi Мойри, вийняли такий жереб Фетiдi: хто б не був ii чоловiком, вiд нього народиться у неi син, який буде могутнiший вiд батька. Нехай боги вiддадуть Фетiду за героя Пелея, i буде син Фетiди i Пелея найвидатнiшим iз смертних героiв Грецii.

Прометей вiдкрив велику таемницю. Геракл розбив своею важкою палицею його кайдани i вирвав з грудей його незламне сталеве вiстря, яким прибитий був титан до скелi. Скiнчились його муки. Так здiйснилось його провiщення, що смертний визволить його. Гучними, радiсними покликами вiтали титани визволення Прометея.

З того часу носить Прометей на руцi залiзний перстень, в який вправлений камiнь вiд тiеi скелi, де терпiв вiн стiльки вiкiв невимовнi муки.

А замiсть Прометея в пiдземне царство душ померлих погодився зiйти мудрий кентавр Хiрон. Цим врятувався вiн вiд страждань, якi спричинила йому незцiлима рана, що ii завдав йому ненавмисно Геракл.




Пандора


Коли Прометей викрав для смертних божественний вогонь, навчив iх мистецтв i ремесел i дав iм знання, щасливiшим стало життя на землi. Зевс, розгнiваний вчинком Прометея, жорстоко покарав його, а людям наслав на землю зло. Вiн звелiв славетному боговi-ковалю Гефесту змiшати землю i воду i зробити з цiеi сумiшi прекрасну дiвчину, яка мала б силу людей, нiжний голос i погляд очей, подiбний до погляду безсмертних богинь. Дочка Зевса, Афiна-Паллада, повинна була виткати для неi прекрасне вбрання, богиня кохання, золотосяйна Афродiта, повинна була дати iй чарiвну красу, Гермес – дати iй хитрий розум i спритнiсть.

Зараз же боги виконали велiння Зевса. Гефест зробив iз землi надзвичайно вродливу дiвчину. Оживили ii боги. Афiна-Паллада з харитами вбрали дiвчину в сяючий, як сонце, одяг i надiли на неi золоте намисто. Ори поклали на ii пишнi кучерi вiнок з весняних запашних квiтiв. Гермес уклав в ii уста брехливi i повнi лестощiв слова. Назвали боги ii Пандорою, бо вiд усiх iх дiстала вона дари[79 - Пандора означае – надiлена всiма дарами.]. Пандора мала принести з собою людям нещастя.

Коли це зло для людей було готове, Зевс послав Гермеса вiднести Пандору на землю до брата Прометея, Епiметея. Мудрий Прометей багато разiв застерiгав свого нерозумного брата i радив йому не приймати дарункiв вiд громовержця Зевса. Вiн боявся, що цi дарунки принесуть з собою людям горе. Але не послухав Епiметей поради мудрого брата. Зачарувала його своею вродою Пандора, i вiн узяв ii собi за дружину. Незабаром Епiметей дiзнався, скiльки зла принесла з собою Пандора людям.

В будинку Епiметея стояла велика посудина, щiльно закрита важкою кришкою; нiхто не знав, що в цiй посудинi, i нiхто не наважувався вiдкрити ii, бо всi знали, що це загрожуе бiдами. Цiкава Пандора потай зняла з посудини кришку, i розлетiлись по всiй землi тi бiди, якi були колись у нiй закритi. Тiльки одна Надiя лишилась на днi величезноi посудини. Кришка посудини знову закрилась, i не вилетiла Надiя з будинку Епiметея. Цього не побажав громовержець Зевс.

Щасливо жили ранiше люди, не знаючи зла, тяжкоi працi i згубних хвороб. Тепер мiрiади бiд розповсюдились серед людей. Тепер злом наповнились i земля, i море. Незваними i вдень, i вночi приходять до людей зло i хвороби, страждання несуть вони з собою людям. Нечутною ходою, мовчки, приходять вони, бо позбавив iх Зевс дару мови, – вiн створив зло i хвороби нiмими.




Еак[80 - Мiф про Еака особливо цiкавий тим, що в ньому яскраво вiдбитий пережиток тотемiзму. В мiфi розповiдаеться про те, як з мурашок виникло плем’я мирмидонян. Вiра в те, що люди можуть походити вiд тварин, властива первiснiй релiгii.]

Викладено за поемою Овiдiя «Метаморфози».


Зевс-громовержець, викравши прекрасну дочку рiчкового бога Асопа, понiс ii на острiв Ойнопiю, який став зватися з того часу по iменi дочки Асопа – Егiною. На цьому островi народився син Егiни i Зевса, Еак. Коли Еак вирiс, змужнiв i став царем острова Егiни, то нiхто не мiг зрiвнятися з ним у всiй Грецii нi любов’ю до правди, нi справедливiстю. Самi великi олiмпiйцi шанували Еака i часто обирали його суддею в своiх суперечках. Пiсля смертi ж Еак, як i Мiнос i Радаманф, став з волi богiв суддею в пiдземному царствi.

Тiльки велика богиня Гера ненавидiла Еака. Гера наслала велике лихо на царство Еака. Оповив густий туман острiв Егiну, чотири мiсяцi стояв цей туман. Нарештi розiгнав його пiвденний вiтер. Але не визволення вiд лиха, а загибель принiс своiм подихом вiтер. Вiд згубного туману безлiч отруйних змiй наповнили стави, джерела i струмки Егiни, всiх потруiли вони своею отрутою. Почався жахливий мор на Егiнi. Вимерло на нiй усе: живе. Залишились здоровими Еак та його сини. В розпачi пiдняв Еак руки до неба i вигукнув:

– О, великий, егiдодержавний Зевсе, якщо ти справдi був чоловiком Егiни, якщо ти справдi мiй батько i не соромишся свого потомства, то верни менi мiй народ або ж i мене сховай у темрявi могили!

Дав знак Еаку Зевс, що вiн почув його благання. Блиснула блискавка, i прогуркотiв грiм по безхмарному небу. Зрозумiв Еак, що почута його молитва. Там, де молився Еак отцю Зевсу, стояв могутнiй, присвячений громовержцю дуб, а бiля його корiння був мурашник. Випадково упав погляд Еака на мурашник, повний тисяч працьовитих мурашок. Еак довго дивився, як поралися мурашки i будували свое мурашине мiсто, i сказав:

– О, милостивий отче Зевсе, дай менi стiльки працьовитих громадян, скiльки мурашок у цьому мурашнику.

Тiльки-но промовив це Еак, як дуб при повному безвiтрi зашелестiв своiм могутнiм вiттям. Ще один знак послав Зевс Еаковi.

Настала нiч. Чудовий сон побачив Еак. Вiн побачив священний дуб Зевса, вiти його були вкритi безлiччю мурашок. Заколихались вiти дуба, i дощем посипались з них мурашки. Впавши на землю, мурашки ставали все бiльшими i бiльшими, ось пiдвелись вони на ноги, випросталися, зник iх чорний колiр i худина, вони оберталися поступово в людей. Прокинувся Еак, вiн не вiрить вiщому сну, вiн навiть нарiкае на богiв, що вони не посилають йому допомоги. Раптом почувся сильний шум. Еак чуе кроки, голоси людей, якi вiн давно вже не чув. «Чи не сон це», – думае вiн. Коли вбiгае син його Теламон, кидаеться до батька i, радiсний, говорить:

– Вийди швидше, батьку! Ти побачиш велике чудо, якого ти й не сподiвався.

Вийшов Еак з покою i побачив живими тих людей, яких бачив у снi. Проголосили люди, що ранiше були мурашками, Еака царем, а вiн назвав iх мирмидонянами[81 - Вiд слова мирмекс – мурашка.]. Так знову була заселена Егiна.




Данаiди

В основному викладено за трагедiею Есхiла «Благаючi захисту».


У сина Зевса та Іо, Епафа, був син Бел, а в Бела було два сини – Єгипт i Данай. Всiею краiною, яку зрошуе благодатний Нiл, володiе Єгипт, вiд нього краiна ця дiстала й свою назву. Данай же правив у Лiвii[82 - Лiвiею греки називали берег Африки на захiд вiд Єгипту.]. Боги дали Єгипту п’ятдесят синiв, а Данаю п’ятдесят прекрасних дочок. Полонили своею красою Данаiди синiв Єгипта, i захотiли вони одружитися з прекрасними дiвчатами, але вiдмовили iм Данай i Данаiди. Зiбрали сини Єгипта велике вiйсько i пiшли вiйною на Даная. Перемогли Даная його племiнники, i довелося йому позбутися свого царства i втiкати. З допомогою богинi Афiни-Паллади збудував Данай перший п’ятдесятивесловий корабель i рушив на ньому зi своiми дочками у безбережне вiчно шумливе море.

Довго плив по морських хвилях корабель Даная i, нарештi, приплив до острова Родосу. Тут Данай зупинився; вiн вийшов з дочками на берег, заснував святилище своiй покровительцi богинi Афiнi i принiс iй багатi жертви. Данай не залишився на Родосi. Боячись переслiдування синiв Єгипта, вiн поплив з дочками своiми далi, до берегiв Грецii, в Арголiду – батькiвщину його прародительки Іо. Сам Зевс охороняв корабель пiд час небезпечного плавання по безкрайому морю. Пiсля довгоi дороги пристав корабель до благодатних берегiв Арголiди. Тут сподiвалися Данай i Данаiди знайти захист i рятунок вiд ненависного iм одруження з синами Єгипта.

Пiд виглядом благаючих захисту, з маслиновими гiлками в руках Данаiди зiйшли на берег. Нiкого не було видно на березi. Нарештi вдалинi показалася хмара пилу. Швидко наближалася вона. Ось уже в хмарi пилу виблискують щити, шоломи i списи. Чуеться гуркiт колiс бойових колiсниць. Це наближаеться вiйсько царя Арголiди, Пеласга, сина Палехтона. Сповiщений про прибуття корабля, Пеласг з’явився до берега моря зi своiм вiйськом. Не ворога зустрiв вiн там, а старого Даная i п’ятдесят його прекрасних дочок. З гiлками в руках зустрiли вони його, благаючи захисту. Простягаючи до нього руки, з очима, повними слiз, благають його прекраснi дочки Даная допомогти iм проти гордих синiв Єгипта. Іменем Зевса, могутнього захисника благаючих, заклинають Данаiди Пеласга не видавати iх. Адже не чужi вони в Арголiдi – це батькiвщина iх прародительки Іо.

Пеласг все ще вагався – його лякае вiйна з могутнiми володарями Єгипту. Що дiяти йому? Але ще бiльше боiться вiн гнiву Зевса, якщо, зламавши його закони, вiдштовхне вiн тих, що благають його iменем громовержця про захист. Нарештi Пеласг радить Данаевi самому пiти в Аргос i там покласти на вiвтарi богiв маслиновi гiлки на знак благання про захист. А сам вiн вирiшуе зiбрати народ i порадитися з ним. Пеласг обiцяе Данаiдам докласти всiх старань, щоб умовити громадян Аргоса захистити iх.

Пiшов Пеласг. З трепетом чекають Данаiди рiшення народних зборiв. Вони знають, якi нестримнi сини Єгипта, якi грiзнi вони в бою; вони знають, що загрожуе iм, коли пристануть по берега Арголiди кораблi египтян. Що робити iм, беззахисним дiвам, якщо позбавлять iх притулку i допомоги жителi Аргоса? Близьке вже нещастя. Вже прийшов посланець синiв Єгипта. Вiн погрожуе силою вiдвести на корабель Данаiд, вiн ухопив за руку одну з дочок Даная i велить рабам своiм схопити й iнших. Але тут знов приходить цар Пеласг. Вiн бере пiд свiй захист Данаiд, його не лякае i те, що посланець синiв Єгипта погрожуе йому вiйною.

Загибель принесло Пеласгу i жителям Арголiди рiшення надати захист Данаевi i його дочкам. Переможений у кровопролитнiй битвi, змушений був тiкати Пеласг на крайню пiвнiч своiх просторих володiнь. Правда, Даная обрано царем Аргоса, але, щоб купити мир у синiв Єгипта, вiн мусив усе ж вiддати iм за дружин своiх прекрасних дочок.

Пишно справили весiлля свое з Данаiдами сини Єгипта. Вони не знали, яку долю несе iм з собою цей шлюб. Скiнчився гучний весiльний бенкет; замовкли весiльнi гiмни; погасли шлюбнi факели; темрява ночi оповила Аргос. Глибока тиша панувала в огорнутому сном мiстi. Раптом у тишi почувся передсмертний стогiн, ось ще один, ще й ще. Страшний злочин вчинили Данаiди пiд покровом ночi. Кинджалами, що дав iм батько iх Данай, попронизували вони своiх чоловiкiв, як тiльки сон склепив iм очi. Так загинули жахливою смертю сини Єгипта. Врятувався тiльки один з них, прекрасний Лiнкей. Юна дочка Данаева, Гiпермнестра, зглянулась над ним. Вона не мала сили проколоти груди свого чоловiка кинджалом. Розбудила вона його i таемно вивела з палацу.

Шаленим гнiвом запалав Данай, коли дiзнався, що Гiпермнестра не послухалась його велiння. Данай закував свою дочку у важкi кайдани i кинув у темницю. Зiбрався суд старцiв Аргоса, щоб судити Гiпермнестру за непослух батьковi. Данай хотiв скарати свою дочку на смерть. Але на суд з’явилася сама богиня кохання, золотосяйна Афродiта. Вона захистила Гiпермнестру i врятувала ii вiд жорстокоi кари. Жалiслива, любляча дочка Даная стала дружиною Лiнкея. Боги благословили цей шлюб численним потомством великих героiв. Сам Геракл, безсмертний герой Грецii, належав до роду Лiнкея.

Зевс не хотiв загибелi iнших Данаiд. Очистили, з велiння Зевса, Афiна i Гермес Данаiд вiд грiха пролитоi кровi. Цар Данай влаштував на честь богiв-олiмпiйцiв великi iгри. Переможцi в цих iграх дiстали як нагороду за дружин дочок Даная.

Але Данаiди все ж не уникли кари за вчинений злочин. Вони вiдбувають ii в похмурому царствi Аiда пiсля своеi смертi. Данаiди повиннi наповняти водою величезну посудину без дна. Вiчно носять вони воду, черпаючи ii в пiдземнiй рiчцi, i виливають у посудину. Ось, здаеться, вже повна посудина, але витiкае з неi вода, i знову вона порожня. Знову беруться за роботу Данаiди, знову носять воду i ллють ii в посудину без дня. Так тривае без кiнця iх марна робота.




Персей[83 - Персей – один з найпопулярнiших героiв Грецii. Про нього збереглося багато мiфiв, що iх оповiдали не скрiзь однаково. Цiкаво, що ряд осiб, якi дiють у цих мiфах, стародавнi греки перенесли на небо. І тепер ми знаемо такi сузiр’я, як Персей, Андромеда, Кассiопея (мати Андромеди) i Кефей (батько ii).]

Викладено за поемою Овiдiя «Метаморфози».





Народження Персея


У царя Аргоса Акрiсiя, внука Лiнкея, була дочка Даная, яка славилася своею неземною красою. Акрiсiю було провiщено оракулом, що вiн загине вiд руки сина Данаi. Щоб уникнути такоi долi, Акрiсiй збудував глибоко пiд землею з бронзи i каменю просторi покоi i там замкнув свою дочку Данаю, щоб нiхто не бачив ii.

Але великий громовержець Зевс покохав ii, проник у пiдземнi покоi Данаi у виглядi золотого дощу, i стала дочка Акрiсiя дружиною Зевса. Вiд цього шлюбу народився у Данаi чудовий хлопчик. Мати назвала його Персеем.

Недовго прожив маленький Персей iз своею матiр’ю в пiдземних покоях. Одного разу Акрiсiй почув голос i веселий смiх маленького Персея. Вiн спустився до своеi дочки, щоб дiзнатися, чому чуеться в ii покоях дитячий смiх. Акрiсiй здивувався, побачивши маленького чудового хлопчика. Як злякався вiн, довiдавшись, що це син Данаi i Зевса. Зараз же згадалось йому провiщення оракула. Знов довелося йому думати, як уникнути долi. Нарештi Акрiсiй звелiв зробити велику дерев’яну скриню, замкнув у неi Данаю i сина ii Персея, забив скриню i наказав кинути в море.

Довго носилася скриня по бурхливих хвилях солоного моря. Загибель загрожувала Данаi i ii синовi. Хвилi кидали скриню то в один, то в другий бiк, то високо здiймали ii на своiх гребенях, то спускали в безодню моря. Нарештi вiчно шумливi хвилi пригнали скриню до острова Серiфу[84 - Один з Кiкладських островiв в Егейському морi.]. В той час на березi ловив рибу рибалка Дiктiс. Вiн тiльки-но закинув у море сiтi. Заплуталась скриня в сiтях, i разом з ними Дiктiс витяг ii на берег. Вiн вiдкрив скриню i, на свое здивування, побачив у нiй надзвичайноi краси жiнку i маленького чудового хлопчика. Дiктiс вiдвiв iх до свого брата, царя Серiфу, Полiдекта.

Вирiс при дворi царя Полiдекта Персей i став сильним, струнким юнаком. Як зоря, сяяв вiн серед юнакiв Серiфу своею божественною красою, нiхто не був рiвний йому нi вродою, нi силою, нi вправнiстю, нi мужнiстю.




Персей убивае горгону Медузу


Полiдект замислив насильно взяти собi за дружину прекрасну Данаю, але Даная ненавидiла суворого царя Полiдекта. Персей заступився за свою матiр. Розгнiвався Полiдект, i з цього часу вiн думав тiльки про одне – як згубити йому Персея. Кiнець кiнцем жорстокий Полiдект вирiшив послати Персея по голову горгони Медузи. Вiн прикликав Персея i сказав йому:

– Якщо ти справдi син громовержця Зевса, то не вiдмовишся зробити великий подвиг. Серце твое не здригнеться нi перед якою небезпекою. Доведи ж менi, що Зевс – твiй батько, i принеси менi голову горгони Медузи. О, вiрю я, Зевс допоможе своему синовi!

Гордо глянув Персей на Полiдекта i спокiйно вiдповiв:

– Добре, я здобуду тобi голову Медузи.

Вирушив Персей в далеку путь. Йому треба було досягти захiдного краю землi, тiеi краiни, де панували богиня Нiч i бог смертi Танат. У цiй краiнi жили i жахливi горгони. Все тiло iх вкривала блискуча i мiцна, як сталь, луска. Жоден меч не мiг розрубати цю луску, тiльки вигнутий меч Гермеса. Величезнi мiднi руки з гострими сталевими пазурами були у горгон. На головах у них замiсть волосся ворушилися з шипiнням отруйнi змii. Обличчя горгон, з iх гострими, як кинджали, iклами, з губами, червоними, як кров, iз палаючими люттю очима, були повнi такоi злостi, були такi жахливi, що в камiнь обертався кожний, хто хоч раз поглянув на горгон. На крилах iз золотими блискучими перами горгони швидко носились у повiтрi. Горе людинi, яку вони зустрiчали! Горгони розривали ii на шматки своiми мiдними руками i пили ii гарячу кров.

Тяжкий, надлюдський подвиг мав звершити Персей. Боги Олiмпу не могли дати загинути Персею, синовi Зевса. На допомогу йому з’явився швидкий, як думка, посланець богiв Гермес i улюблена дочка Зевсова, войовниця Афiна. Афiна дала Персею мiдний щит, такий блискучий, що в ньому, немов у дзеркалi, вiдбивалося все; а Гермес дав Персеевi свiй гострий меч, що рубав, як м’який вiск, найтвердiшу сталь. Вiсник богiв указав юному героевi, як знайти горгон.

Довгий був шлях Персея. Багато краiн пройшов вiн, багато бачив народiв. Нарештi дiйшов вiн до похмуроi краiни, де жили старi грайi. Одне тiльки око i один зуб мали вони на всiх трьох. По черзi користувалися вони ними. Поки око було в однiеi з грай, двi iншi були слiпi, i видюща грайя вела слiпих, безпорадних сестер. Коли ж, вийнявши око, грайя передавала його по черзi другiй, всi три сестри були слiпi. Ось цi грайi охороняли шлях до горгон, тiльки вони самi знали його. Тихо пiдкрався до них, за порадою Гермеса, в пiтьмi Персей i вирвав в однiеi з грай чудесне око саме в ту мить, коли вона передавала його своiй сестрi. Скрикнули грайi з жаху. Тепер вони всi три були слiпi. Що мали робити вони, слiпi й безпораднi? Почали вони благати Персея, заклинаючи його всiма богами, вiддати iм око. Вони ладнi були зробити все для героя, тiльки б вiн вернув iм iх скарб. Тодi Персей зажадав у них за те, що поверне iм око, указати йому шлях до горгон. Довго вагалися грайi, та довелося iм, щоб повернути собi зiр, указати цей шлях. Так узнав Персей, як потрапити йому на острiв горгон, i швидко рушив далi.

Пiд час подальшого шляху прийшов Персей до нiмф. Вiд них дiстав вiн три дарунки: шолом володаря пiдземного царства Аiда, який робив невидимим кожного, хто його одягав, сандалi з крилами, за допомогою яких можна було швидко лiтати в повiтрi, i чарiвну торбину: ця торбина то розширялась, то стискалась, залежно вiд розмiру того, що в нiй лежало. Взув Персей крилатi сандалi, надiв шолом Аiда, перекинув через плече чарiвну торбину i швидко понiсся в повiтрi до острова горгон.

Високо в небi нiсся Персей. Пiд ним розстилалась земля з зеленими долинами, де срiбними стрiчками вились рiки. Мiста виднiлись унизу, в них ясно виблискували бiлим мармуром храми богiв. Вдалинi височiли гори, вкритi зеленню лiсiв, i, як алмази, горiли в променях сонця iх снiговi вершини. Вихором несеться Персей все далi й далi. Вiн летить так високо, як не злiтають орли на своiх могутнiх крилах. Ось блиснуло вдалинi, як розтоплене золото, море. Тепер над морем летить Персей, i шум морських валiв ледве вловимим шелестом доноситься до нього. Ось уже не видно землi. На всi боки, скiльки сягае зiр Персея, розкинулась пiд ним рiвнина вод. Нарештi в блакитнiй далинi моря чорною смужкою показався острiв. Усе ближче вiн. Це острiв горгон. Щось нестерпучим блиском сяе в променях сонця на цьому островi. Нижче спустився Персей. Мов орел, ширяе вiн над островом i бачить: на скелi сплять три жахливих горгони. Вони розкинули увi снi своi мiднi руки, вогнем горять на сонцi iх сталева луска i золотi крила. Змii на iх головах ледве ворушаться увi снi. Швидше вiдвернувся Персей вiд горгон. Боiться побачити вiн iх грiзнi обличчя – адже один погляд, i в камiнь обернеться вiн. Узяв Персей щит Афiни-Паллади – як у дзеркалi, вiдбилися в ньому горгони. Яка ж iз них Медуза? Мов двi краплi води, схожi одна на одну горгони. З трьох лише Медуза смертна, тiльки ii можна вбити. Задумався Персей. Тут допомiг Персеевi швидкий Гермес. Вiн показав Персеевi Медузу i тихо шепнув йому на вухо:

– Швидше, Персею! Смiливiше спускайся вниз. Он, крайня до моря, Медуза. Вiдрубай iй голову. Пам’ятай, не дивись на неi! Один погляд, i ти загинеш. Поспiшай, поки не прокинулись горгони!

Як падае з неба орел на намiчену жертву, так кинувся Персей до сплячоi Медузи. Вiн дивиться в ясний щит, щоб певнiше завдати удару. Змii на головi Медузи зачули ворога. З грiзним шипiнням пiднялися вони. Поворушилась увi снi Медуза. Вона вже трохи розплющила очi. В цю мить, як блискавка, блиснув гострий меч. Одним ударом вiдтяв Персей голову Медузи. Їi темна кров потоком ринула на скелю, а з потоками кровi з тiла Медузи пiднявся до неба крилатий кiнь Пегас i велетень Хрiсаор. Швидко схопив Персей голову Медузи i сховав ii в чарiвну торбину. Звиваючись у корчах смертi, тiло Медузи впало iз скелi в море. Вiд шуму його падiння прокинулись сестри Медузи, Стейно i Еврiала. Махнувши могутнiми крилами, вони звилися над островом i очима, що горiли лютiстю, дивилися навколо. Горгони з шумом носяться в повiтрi, але безслiдно зник убивця сестри iхньоi Медузи. Жодноi живоi душi не видно нi на островi, нi далеко в морi. А Персей швидко нiсся, невидимий у шоломi Аiда, над шумливим морем. Ось уже несеться вiн над пiсками Лiвii. Крiзь торбину просочилася кров з голови Медузи i падала важкими краплями на пiсок. З цих крапель кровi породили пiски отруйних змiй. Все кругом кишiло ними, все живе кидалося тiкати вiд них; змii перетворили Лiвiю в пустелю.




Персей i Атлас


Все далi несеться Персей вiд острова горгон. Неначе хмара, яку гонить бурхливий вiтер, мчить вiн по небу. Нарештi вiн досяг тiеi краiни, де царював син титана Япета, брат Прометея, велетень Атлас. Тисячi отар тонкорунних овець, черед корiв i бикiв круторогих паслося на ланах Атласа. Розкiшнi сади росли в його володiннях, а серед садiв стояло дерево з золотими гiлками й листям, i яблука, що росли на цьому деревi, були теж золотi. Атлас охороняв, як зiницю ока, це дерево, воно було його найбiльшим скарбом. Богиня Фемiда провiстила йому, що настане день, коли прийде до нього син Зевса i викраде в нього золотi яблука. Боявся цього Атлас. Вiн огородив сад, в якому росло золоте дерево, високим муром, а бiля входу поставив на вартi дракона, що вивергав з пащi полум’я. Атлас не допускав чужоземцiв у своi володiння – вiн боявся, що серед них з’явиться i син Зевса. Ось до нього i прилетiв на своiх крилатих сандалях Персей i звернувся до Атласа з такими привiтними словами:

– О, Атласе, прийми мене, як гостя, у своему домi. Я – син Зевса, Персей, який убив горгону Медузу. Дай менi вiдпочити в тебе вiд мого великого подвигу.

Коли Атлас почув, що Персей – син Зевса, зараз же згадав вiн провiщення богинi Фемiди i тому грубо вiдповiв Персеевi:

– Забирайся звiдси геть! Тобi не допоможе твоя брехня про великий подвиг i про те, що ти – син громовержця.

Атлас уже хоче вигнати за дверi героя. Персей, бачачи, що не може вiн боротися з могутнiм велетнем, сам поспiшае вийти з будинку. Гнiв бушуе в серцi Персея; його розгнiвив Атлас тим, що вiдмовив йому в гостинностi та ще назвав брехуном.

У гнiвi Персей каже велетневi:

– Добре ж, Атласе, ти проганяеш мене! Ну, так прийми ж, принаймнi, вiд мене подарунок!

З цими словами швидко вийняв Персей голову Медузи i, вiдвернувшись, показав ii Атласовi. Зараз же обернувся в гору велетень. Його борода й волосся обернулися в густолистi лiси, рук й плечi – у високi скелi, голова – у вершину гори, що досягла до самого неба. З того часу пiдтримуе гора Атлас увесь небозвiд, з усiма його сузiр’ями.

А Персей, тiльки зiйшла на небо вранiшня зоря, понiсся далi.




Персей врятовуе Андромеду


Пiсля довгоi дороги Персей досяг царства Кефея, що лежало в Ефiопii[85 - Ефiопiя – краiна, що лежала, за уявленнями грекiв, на крайньому пiвднi землi. Ефiопiею греки, а потiм римляни називали всю краiну, що лежить в Африцi на пiвдень вiд Єгипту.] на березi Океану. Там, на скелi, бiля самого берега моря, вiн побачив приковану прекрасну Андромеду, дочку царя Кефея. Вона повинна була спокутувати провину своеi матерi, Кассiопеi. Кассiопея прогнiвила морських нiмф. Пишаючись своею красою, вона сказала, що вiд усiх найвродливiша вона, цариця Кассiопея. Розгнiвались нiмфи i вблагали бога морiв Посейдона покарати Кефея i Кассiопею. Посейдон послав, за просьбою нiмф, потвору, подiбну до велетенськоi риби. Вона випливала з морськоi глибини i спустошувала володiння Кефея. Плачем i стогоном сповнилось царство Кефея. Вiн звернувся, нарештi, до оракула Зевса Аммона[86 - Знаходиться в оазисi Лiвiйськоi пустелi, на захiд вiд Єгипту.] i спитав, як позбутись йому цього нещастя. Оракул дав таку вiдповiдь:

– Вiддай свою дочку Андромеду на поталу потворi, i скiнчиться тодi кара Посейдона.

Народ, дiзнавшись про вiдповiдь оракула, примусив царя прикувати Андромеду до скелi бiля моря. Блiда вiд жаху, стояла бiля пiднiжжя скелi у важких кайданах Андромеда; з невимовним страхом дивилася вона на море, чекаючи, що ось-ось з’явиться потвора i розiрве ii. Сльози котилися з ii очей, вона жахалася вiд самоi думки, що мусить загинути в розквiтi прекрасноi юностi, повною сил, не зазнавши радощiв життя. Їi саме й побачив Персей. Вiн прийняв би ii за чудову статую з бiлого пароського мармуру, коли б морський вiтер не розвiвав ii волосся i не падали з ii прекрасних очей ряснi сльози. З захопленням дивиться на неi юний герой, i могутне почуття кохання до Андромеди загоряеться в його серцi. Персей швидко спустився до неi i ласкаво запитав ii:

– О, скажи менi, прекрасна дiво, чия це краiна, назви менi свое iм’я! Скажи, за що прикована ти тут до скелi?

Андромеда розповiла, за чию провину доводиться iй страждати. Не хоче прекрасна дiва, щоб герой подумав, нiби покутуе вона власну провину. Ще не скiнчила своеi розповiдi Андромеда, як заклекотiла морська безодня, i серед бурхливих хвиль показалася потвора. Вона високо пiдняла свою голову з розкритою величезною пащею. Голосно скрикнула вiд жаху Андромеда. Збожеволiвши вiд горя, прибiгли на берег Кефей i Кассiопея. Гiрко плачуть вони, обiймаючи дочку. Нема iй рятунку!

Тодi заговорив син Зевса, Персей:

– Ще багато буде у вас часу лити сльози, мало часу тiльки для порятунку вашоi доньки. Я – син Зевса, Персей, який вбив обвиту змiями горгону Медузу. Вiддайте за мене вашу доньку Андромеду, i я врятую ii.

З радiстю погодились Кефей i Кассiопея. Вони ладнi були зробити все для рятiвника дочки. Кефей обiцяв йому навiть усе царство свое в придане, аби вiн врятував Андромеду. Вже близько потвора. Вона швидко наближаеться до скелi, широкими грудьми розсiкаючи хвилi, неначе корабель, що несеться по хвилях, як на крилах, вiд помахiв весел могутнiх юних гребцiв. Не далi, як на полiт стрiли, була потвора, коли Персей злетiв високо в повiтря. Тiнь його впала в море, i люто кинулась потвора на тiнь героя.

Персей смiливо кинувся з висоти на потвору i глибоко встромив iй у спину вигнутий меч. Вiдчувши тяжку рану, високо пiднялась у хвилях потвора; вона б’еться в морi, немов кабан, якого з несамовитим гавкотом оточила зграя собак; то поринае вона глибоко у воду, то знову випливае. Шалено б’е по водi потвора своiм риб’ячим хвостом, i тисячi бризок злiтають до самих вершин прибережних скель. Пiною покрилось море. Роззявивши пащу, кидаеться потвора на Персея, але з швидкiстю чайки злiтае вiн на своiх крилатих сандалях. Раз по раз завдае вiн iй ударiв. Кров i вода ринули з пащi потвори, ураженоi на смерть. Крила сандаль Персея намокли, вони ледве тримають його в повiтрi. Швидко понiсся могутнiй син Данаi до скелi, що виступала з моря, обхопив ii лiвою рукою i тричi встромив свiй меч у широкi груди потвори. Скiнчено жахливий бiй. Радiснi крики лунають з берега. Всi славлять могутнього героя. Знято кайдани з прекрасноi Андромеди, i, трiумфуючи перемогу, веде Персей свою наречену до палацу батька ii Кефея.




Весiлля Персея


Багатi жертви принiс Персей батьковi своему Зевсу, Афiнi-Палладi i Гермесу. Веселий весiльний бенкет почався в палацi Кефея. Гiменей i Ерот запалили своi запашнi факели. Весь палац Кефея обвитий зеленню i квiтами. Гучно лунають звуки кiфар i лiр, гримлять весiльнi хори. Дверi палацу вiдкритi навстiж. Бенкетний зал сяе золотом. Кефей i Кассiопея бенкетують з нареченими, бенкетуе й весь народ. Весело й радiсно навколо. На бенкетi Персей розповiдае про своi подвиги. Раптом грiзний брязкiт зброi почувся в бенкетному залi. По палацу пролунав военний клич, подiбний до шуму моря, коли воно, здимаючись, б’еться своiми гнаними бурхливим вiтром хвилями об високий скелястий берег. Це прийшов перший жених Андромеди, Фiней, з великим вiйськом.

Увiйшовши до палацу i потрясаючи списом, голосно крикнув Фiней:

– Горе тобi, викрадцю наречених! Не врятують тебе вiд мене нi твоi крилатi сандалi, нi навiть сам Зевс-громовержець!

Фiней хотiв уже кинути списа в Персея, але цар Кефей зупинив його, кажучи:

– Що ти робиш! Що примушуе тебе так шаленiти? Так хочеш ти нагородити подвиг Персея? Це буде твоiм весiльним подарунком? Хiба викрав Персей у тебе твою наречену? Нi, вона була викрадена в тебе тодi, коли ii вели прикувати до скелi, коли вона йшла на загибель. Чому ж ти тодi не прийшов до неi на допомогу? Ти хочеш тепер вiдняти у переможця його нагороду? Чому ж не прийшов ти сам по Андромеду, коли вона була прикована до скелi, чому ж тодi не вiдняв ii в потвори?

Нiчого не вiдповiв Кефею Фiней, гнiвно дивився вiн то на Кефея, то на прекрасного сина Зевса, i раптом, напруживши всi сили, кинув списа в Персея. Мимо пролетiв спис i встромився в ложе Персея. Вирвав його могутньою рукою юний герой, скочив зi свого ложа i грiзно замахнувся списом. Вiн уразив би на смерть Фiнея, але той сховався за жертовник, i спис влучив у голову героя Рета, i вiн упав мертвий. Закипiв жахливий бiй. Швидко примчала з Олiмпу войовниця Афiна на допомогу своему братовi Персею. Вона прикрила його своею егiдою i вдихнула в нього непереможну мужнiсть. Кинувся в бiй Персей. Як блискавка, блищить у нього в руках смертоносний меч, яким вiн убив Медузу. Одного за одним разить вiн на смерть героiв, якi прийшли з Фiнеем. Гора тiл, залитих кров’ю, росте перед Персеем. Вiн схопив обома руками величезну бронзову чашу, в якiй змiшували вино для бенкету, i метнув ii в голову героя Еврiтоя. Як громом уражений, упав герой, i вiдлетiла душа його в царство тiней. Один по одному падають героi, але багато привiв iх з собою Фiней. А Персей – чужоземець у царствi Кефея, небагато товаришiв у нього в бою, майже самому доводиться боротись йому з безлiччю ворогiв. Багато соратникiв Персея вже впали в цiй шаленiй битвi. Загинув, убитий списом, i спiвець, який солодкозвучним спiвом тiшив бенкетуючих, граючи на золотоструннiй кiфарi. Падаючи, спiвець зачепив струни кiфари, i сумно, як передсмертний стогiн, задзвенiли струни, але брязкiт мечiв i стогiн умираючих заглушили дзвiн струн. Немов град, гнаний вiтром, летять стрiли. Ставши плечима до колони i прикрившись блискучим щитом Афiни, б’еться з ворогами Персей. А вони з усiх бокiв оточили героя; бiй навколо нього шаленiе все бiльше. Бачачи, що йому загрожуе неминуча загибель, скрикнув голосно могутнiй син Данаi:

– У ворога, вбитого мною, знайду я допомогу! Самi ви примусили мене шукати в нього захисту! Скорiш одвернiться всi, хто друг менi!

Швидко вийняв з чарiвноi торбини Персей голову горгони Медузи i пiдняв ii високо над головою. Один за одним обертаються в кам’янi статуi героi, якi нападають на Персея. Однi з них скам’янiли, замахнувшись мечем, щоб пробити груди ворога, другi – потрясаючи гострими списами, третi – прикрившись щитами. Один погляд на голову Медузи обернув iх у мармуровi статуi. Весь бенкетний зал наповнився мармуровими статуями. Страх охопив Фiнея, коли побачив вiн, що всi друзi його обернулися в камiнь. Упавши на колiна i простягаючи руки з благанням до Персея, вигукнув Фiней:

– Ти перемiг, Персею! О, сховай скорiш жахливу голову Медузи, благаю тебе – заховай ii. О, великий сину Зевса, все вiзьми, володiй усiм, тiльки життя саме лиши менi!

З насмiшкою вiдповiв Персей Фiнею:

– Не бiйся, жалюгiдний боягузе! Не вразить тебе мiй меч. На вiчнi часи дам я тобi нагороду! Довiку стоятимеш ти тут, у палацi Кефея, щоб дружина моя втiшалася, дивлячись на зображення свого першого жениха.

Простяг до Фiнея герой голову Медузи, i, хоч як намагався Фiней не дивитись на жахливу горгону, все ж погляд його впав на неi, i вмить обернувся вiн у мармурову статую. Стоiть обернений у камiнь Фiней, схилившись, як раб, перед Персеем. Навiки зберiгся в очах статуi-Фiнея вираз страху i рабського благання.




Повернення Персея на Серiф


Недовго залишався Персей пiсля цiеi кривавоi битви в царствi Кефея. Узявши з собою прекрасну Андромеду, вiн повернувся на Серiф до царя Полiдекта. Персей застав свою матiр Данаю у великому горi. Рятуючись вiд Полiдекта, iй довелося шукати захисту в храмi Зевса. Не смiла вона й на мить покинути храм. Розгнiваний Персей прийшов до палацу Полiдекта i застав його з друзями за розкiшним бенкетом. Полiдект не чекав, що Персей повернеться, вiн був певний, що герой загинув у боротьбi з горгонами. Здивувався цар Серiфу, побачивши перед собою Персея, а той спокiйно сказав царевi:

– Твiй наказ виконано, я принiс тобi голову Медузи. Полiдект не повiрив, що Персей вчинив такий великий подвиг. Вiн почав глузувати з богорiвного героя i назвав його брехуном. Глузували з Персея i друзi Полiдекта. Гнiв закипiв у грудях Персея, вiн не мiг простити образи.

Грiзно блиснувши очима, Персей вийняв голову Медузи i вигукнув:

– Якщо ти не вiриш, Полiдекте, то ось тобi доказ!

Полiдект глянув на голову горгони i враз обернувся в камiнь. Цiеi ж долi зазнали й друзi царя, якi бенкетували з ним.




Персей в Аргосi


Персей передав владу над Серiфом братовi Полiдекта, Дiктiсу, який колись урятував його з матiр’ю, а сам з Данаею i з Андромедою вирушив в Аргос. Коли дiд Персея, Акрiсiй, довiдався про прибуття внука, то, згадавши провiщення оракула, втiк далеко на пiвнiч в Ларiссу. Персей же став правити в рiдному Аргосi. Вiн повернув шолом Аiда, крилатi сандалi i чарiвну торбину нiмфам, повернув i Гермесу його гострий меч. А голову Медузи вiддав вiн Афiнi-Палладi, вона прикрiпила ii в себе на грудях, на своему блискучому панцирi. Щасливо правив Персей в Аргосi.

Дiд його Акрiсiй не минув того, що визначив йому невблаганний фатум. Одного разу справляв Персей пишнi iгрища. Багато героiв зiбралося на них. Серед глядачiв був i старий Акрiсiй. Пiд час змагання в метаннi важкого диска Персей кинув могутньою рукою бронзовий диск. Високо, аж до хмар, злетiв важкий диск i, падаючи на землю, влучив зi страшною силою в голову Акрiсiя i вбив його на смерть. Так здiйснилось провiщення оракула. Повний скорботи, Персей поховав Акрiсiя, сумуючи, що став мимовiльним убивцем дiда. Персей не захотiв правити в Аргосi, царствi вбитого ним Акрiсiя; вiн пiшов у Тiринф[87 - Одне з найдавнiших мiст Грецii, знаходилось в Арголiдi.] i царював там багато рокiв. Аргос же Персей вiддав у володiння своему родичевi Мегапенту.




Сiзiф

Викладено за поемами «Ілiада» Гомера i «Героiнi» Овiдiя.


Сiзiф, син бога повелителя всiх вiтрiв Еола, був засновником мiста Коринфа, який за найдавнiших часiв звався Ефiрою.

Нiхто в усiй Грецii не мiг зрiвнятися пiдступнiстю, хитрiстю i спритнiстю розуму з Сiзiфом. Сiзiф, завдяки своiй хитростi, зiбрав незлiченнi багатства у себе в Коринфi; далеко йшла слава про його скарби.

Коли прийшов до нього бог смертi, похмурий Танат, щоб звести його в сумне царство Аiда, то Сiзiф, який уже ранiш вiдчув наближення бога смертi, пiдступно обманув бога Таната i закував його в кайдани. Перестали тодi на землi вмирати люди. Нiде не справлялись бiльше пишнi похорони; перестали приносити й жертви богам пiдземного царства. Порушився на землi лад, заведений Зевсом. Тодi громовержець Зевс послав до Сiзiфа могутнього бога вiйни Ареса. Вiн звiльнив Таната з кайданiв, а Танат вирвав душу Сiзiфа i вiдвiв ii в царство тiней померлих.

Але й тут зумiв зарадити собi хитрий Сiзiф. Вiн сказав дружинi своiй, щоб вона не ховала його тiла i не приносила жертви пiдземним богам. Послухалась чоловiка дружина Сiзiфа. Аiд i Персефона довго чекали похоронних жертв. Усе нема iх! Нарештi наблизився до трону Аiда Сiзiф i сказав володаревi царства померлих, Аiду:

– О, володарю душ померлих, великий Аiде, рiвний могутнiстю Зевсовi, вiдпусти мене на свiтлу землю. Я звелю дружинi моiй принести тобi багатi жертви i повернусь назад у царство тiней.

Так обманув Сiзiф владику Аiда, i той вiдпустив його на землю. Сiзiф не повернувся, звичайно, в царство Аiда. Вiн залишився в пишному палацi своему i весело бенкетував, радiючи, що один з усiх смертних зумiв вернутися з похмурого царства тiней.

Розгнiвався Аiд, знову послав вiн Таната по душу Сiзiфа. З’явився Танат до палацу найхитрiшого з смертних i застав його за розкiшним бенкетом. Вирвав душу Сiзiфову богам i людям ненависний бог смертi; назавжди вiдлетiла тепер душа Сiзiфа в царство тiней.

Тяжку кару вiдбувае Сiзiф у загробному життi за всю пiдступнiсть, за всi обмани, якi вчинив вiн на землi. Його засуджено викочувати на високу, круту гору величезний камiнь. Напружуючи всi сили, працюе Сiзiф. Пiт заливае йому очi вiд тяжкоi працi. Все ближче вершина; ще зусилля, i скiнчена буде праця Сiзiфа; але вириваеться з рук його камiнь i з шумом котиться вниз, здiймаючи хмари пилу. Знову береться Сiзiф до роботи.

Так вiчно котить камiнь Сiзiф i нiколи не може досягти мети – вершини гори.




Беллерофонт[88 - Багато що в цьому мiфi вказуе на те, що Беллерофонт був мiсцевим сонячним богом; вiн несеться по небу на крилатому конi, вiн убив своiми стрiлами потворну Химеру, яка втiлюе в собi бурю, землетрус i вулканiчнi сили землi. Мiфи про героiв, подiбних до Беллерофонта, зустрiчаемо в багатьох народiв земноi кулi.]

Викладено за поемою Гомера «Ілiада» i вiршами Пiндара.


Був у Сiзiфа син, герой Главк, який правив у Коринфi пiсля смертi батька. А Главк мав сина Беллерофонта, одного з великих героiв Грецii. Прекрасний, як бог, був Беллерофонт i рiвний безсмертним богам мужнiстю. Беллерофонта, коли вiн був ще юнаком, спiткало нещастя: вiн убив випадково одного громадянина Коринфа i мусив тiкати з рiдного мiста. Вiн утiк до царя Тiринфа, Пройта. З великою пошаною прийняв цар Тiринфа героя i очистив його вiд грiха пролитоi ним кровi. Недовго довелося Беллерофонтовi пробути в Тiринфi. Зачарувалась його вродою дружина Пройта, богорiвна Антейя. Але Беллерофонт вiдкинув ii кохання. Запалала тодi ненавистю до Беллерофонта цариця Антейя i вирiшила згубити його. Пiшла вона до свого чоловiка i сказала йому:

– О, царю! Тяжко ображае тебе Беллерофонт. Ти повинен убити його. Вiн переслiдуе мене, твою дружину, своiм коханням. Ось як вiддячив вiн тобi за гостиннiсть!

Розгнiвався Пройт; сам вiн не мiг пiдняти руку на свого гостя, бо боявся гнiву Зевса, покровителя гостинностi. Довго думав Пройт, як занапастити Беллерофонта, i, нарештi, вирiшив послати його з листом до батька Антейi, Іобата, царя Лiкii[89 - Краiна на пiвденному заходi Малоi Азii.]. В цьому листi, написаному на подвiйнiй складенiй i запечатанiй таблицi, Пройт написав Іобату, як тяжко образив його Беллерофонт, i просив помститися йому за образу. Беллерофонт вирушив з листом до Іобата, не пiдозрюючи, яка небезпека загрожуе йому.

Пiсля довгоi подорожi Беллерофонт прибув у Лiкiю. З радiстю прийняв Іобат юного героя i дев’ять днiв шанував його бенкетами. Нарештi запитав його Іобат про мету прибуття. Спокiйно подав Беллерофонт царевi Лiкii лист Пройта. Іобат узяв подвiйну запечатану табличку i розкрив ii. Страх пройняв його, коли вiн прочитав, що було в нiй написано. Вiн повинен був убити юного героя, якого встиг уже полюбити за цi дев’ять днiв. Але сам Іобат, як i Пройт, не наважився порушити священного звичаю гостинностi.

Щоб згубити Беллерофонта, вiн вирiшив послати героя на подвиг, що загрожував неминучою смертю. Іобат доручив Беллерофонтовi вбити грiзну потвору Химеру. Їi породили жахливий Тiфон i велетенська Єхидна. Спереду левом була Химера, всерединi – гiрською дикою козою, а ззаду – драконом. Вогонь вивергала вона з трьох пащ. Нiхто не мiг врятуватися вiд грiзноi Химери. Саме наближення ii несло з собою смерть.

Беллерофонта не спинила небезпека цього подвигу – смiливо взявся могутнiй герой за виконання його. Вiн знав, що тiльки той може перемогти Химеру, хто володiе крилатим конем Пегасом[90 - Іменем Пегаса названо сузiр’я. Пiзнiше Пегас став i конем поетiв; на ньому поети пiдносяться на Парнас, до бога Аполлона i муз.], який вилетiв з тiла вбитоi Персеем горгони Медузи, знав вiн, i де знайти цього дивного коня. Пегас часто спускався на вершину Акрокоринфу[91 - Гора, на якiй була фортеця (акрополь) Коринфа.] i пив там воду з джерела Пiрени. Туди й вирушив Беллерофонт. Вiн прийшов до джерела саме тодi, коли Пегас, що спустився з-за хмар, гамував свою спрагу холодною, прозорою, немов кристал, водою джерела Пiрени. Беллерофонт хотiв зараз же пiймати Пегаса. Днi i ночi переслiдував вiн його, але все марно, не допомагали нiякi хитрощi. Пегас не давався до рук Беллерофонтовi. Тiльки-но юний герой наближався до крилатого коня, як, махнувши своiми могутнiми крилами, зi швидкiстю вiтру нiсся кiнь за хмари i ширяв у них, немов орел. Нарештi, за порадою провiсника Полiiда, Беллерофонт лiг спати бiля джерела Пiрени, бiля жертовника Афiни-Паллади, на тому мiсцi, де побачив вiн уперше Пегаса. Беллерофонт хотiв узнати увi снi вiдкриття богiв. Справдi, увi снi з’явилася йому улюблена дочка громовержця Зевса, Афiна, навчила, як пiймати Пегаса, дала золоту вуздечку i звелiла принести жертву боговi моря Посейдону. Прокинувся Беллерофонт. З подивом побачив вiн, що золота вуздечка лежить коло нього. В палкiй молитвi подякував Беллерофонт великiй богинi. Вiн знав тепер, що заволодiе Пегасом.

Незабаром до джерела Пiрени прилетiв на своiх бiлоснiжних крилах дивний кiнь. Смiливо скочив на нього Беллерофонт i накинув на голову золоту вуздечку. Довго швидше вiд вiтру носив Пегас у повiтрi героя, нарештi скорився i з того часу вiрно служив Беллерофонтовi.

Швидко помчав герой на Пегасi до гiр Лiкii, туди, де жила потворна Химера. Химера почула наближення ворога i виповзла з темноi печери, могутня, грiзна. Палючий вогонь вилiтав з трьох ii пащ, клуби диму оповили все кругом. Високо злетiв Пегас з Беллерофонтом, i з вишини Беллерофонт одну по однiй посилав своi стрiли на Химеру. Шалено билася вона об скелi i перекидала iх; несамовита, носилася вона по горах. Все гинуло навколо вiд ii полум’я. Всюди лiтав за нею Беллерофонт на своему крилатому конi. Химера нiде не могла сховатися вiд влучних стрiл героя, смертоноснi стрiли скрiзь наздоганяли ii. Убив грiзну потвору Беллерофонт i з великою славою повернувся до царя Іобата.

Але Іобат дав йому друге доручення. Вiн послав героя проти войовничих солiмiв[92 - Плем’я, яке жило на пiвнiчному кордонi Лiкii.]. Багато героiв загинуло в боях iз солiмами, але перемiг iх Беллерофонт. І цього подвигу було мало Іобату – адже вiн намагався згубити героя. Тому послав вiн героя проти непереможних амазонок. І з цiеi вiйни вийшов переможцем Беллерофонт. Тодi вислав Іобат назустрiч героевi, який повертався в славi перемоги, найсильнiших мужiв Лiкii, щоб вони вбили непереможного Беллерофонта, напавши на нього несподiвано. Лiкiйцi заманили в засiдку героя, але й тут не загинув вiн. Всi найсильнiшi мужi Лiкii загинули вiд руки могутнього героя. Зрозумiв тодi Іобат, якого великого героя прийняв вiн у себе як гостя. З великою пошаною зустрiв вiн славетного переможця. Вiддав за нього Іобат дочку свою, а з нею пiвцарства в придане. А лiкiйцi видiлили Беллерофонтовi в дар iз своiх ланiв найродючiшу землю i дали йому ii у володiння.

З того часу Беллерофонт залишився в Лiкii i жив там, оточений шаною i славою. Але нещасливо закiнчив життя свое Беллерофонт. Загордився великий герой. Вiн захотiв стати рiвним богам-олiмпiйцям, так заслiпила його велика слава. Беллерофонт вирiшив злетiти на свiтлий Олiмп до безсмертних богiв на своему крилатому конi Пегасi. За таку зарозумiлiсть Зевс скарав Беллерофонта. Громовержець наслав на крилатого Пегаса шалену лютiсть, Пегас скинув Беллерофонта на землю, коли той сiв на нього, щоб вилетiти на Олiмп. Вiд падiння на землю могутнiй герой позбувся розуму. Довго блукав вiн, безумний, по «долинi блукань», поки не прилетiв на чорних крилах своiх похмурий бог смертi Танат i не вирвав йому душу. Так зiйшов у сумне царство тiней великий герой Беллерофонт.




Тантал[93 - В цьому мiфi вражае нас дика жорстокiсть Тантала. Вiн убивае свого сина лише для того, щоб пересвiдчитись, чи всезнаючi олiмпiйськi боги. В цьому вчинку Тантала виразно позначаеться пережиток тих часiв, коли у грекiв приносили ще в жертву людей.]

Викладено за поемою Гомера «Одiссея».


В Лiдii, бiля гори Сипiлу, було багате мiсто, що звалося за назвою гори Сипiлом. У цьому мiстi правив улюбленець богiв, син Зевса, Тантал. Усiм у великiй кiлькостi нагородили його боги. Не було на землi нiкого, хто був би багатший i щасливiший за царя Сипiла, Тантала. Незчисленнi багатства давали йому найбагатшi золотi рудники на горi Сипiлi. Нiхто не мав таких родючих ланiв, нiкому не давали таких прекрасних плодiв сади й виноградники. На луках Тантала, улюбленця богiв, паслися величезнi отари тонкорунних овець, череди круторогих бикiв, корiв i табуни швидких, як вiтер, коней. Цар Тантал мав достаток у всьому. Вiн мiг би жити в щастi й розкошах до глибокоi старостi, але згубили його надмiрна гордiсть i злочинства.

Боги дивилися на свого улюбленця Тантала, як на рiвного собi. Олiмпiйцi часто приходили в сяючi золотом чертоги Тантала i весело бенкетували з ним. Навiть на свiтлий Олiмп, куди не сходить жоден смертний, не раз сходив на зов богiв Тантал. Там вiн брав участь у радi богiв i бенкетував з ними в палацi свого батька, громовержця Зевса. Вiд такого великого щастя загордував Тантал. Вiн почав вважати себе рiвним навiть самому хмарогонцевi Зевсу. Часто, повертаючись з Олiмпу, Тантал брав iз собою iжу богiв – амброзiю i нектар – i давав iх своiм смертним друзям, бенкетуючи з ними у себе в палацi. Навiть тi рiшення, якi приймали боги, радячись на свiтлому Олiмпi про долю свiту, Тантал розповiдав людям, вiн не приховував таемниць, якi повiряв йому батько його Зевс. Одного разу пiд час бенкету на Олiмпi великий син Крона звернувся до Тантала i сказав йому:

– Сину мiй, я виконаю все, що ти забажаеш, проси у мене всього, що хочеш. З любовi до тебе я виконаю всяку твою просьбу.

Але Тантал, забувши, що вiн тiльки смертний, гордо вiдповiв батьковi своему, егiдодержавному Зевсовi:

– Я не потребую твоiх милостей. Менi нiчого не потрiбно. Жереб, що випав менi на долю, кращий вiд жереба безсмертних богiв.

Громовержець нiчого не вiдповiв синовi. Вiн насупив грiзно брови, але стримав свiй гнiв. Вiн ще любив свого сина, незважаючи на його зарозумiлiсть. Незабаром Тантал двiчi жорстоко образив безсмертних богiв. Тiльки тодi Зевс покарав зарозумiлого сина.

На Критi, батькiвщинi громовержця, був золотий собака. Колись вiн охороняв новонародженого Зевса i чудесну козу Амалфею, яка його годувала. Коли ж Зевс вирiс i вiдiбрав у Крона владу над свiтом, вiн залишив цього собаку на Критi охороняти свое святилище. Цар Ефесу Пандарей, спокушений красою i силою цього собаки, таемно приiхав на Крит i вивiз його на своему кораблi з Криту. Але де ж заховати чудесну тварину? Довго думав про це Пандарей, пливучи морем, i, нарештi, вирiшив вiддати золотого собаку на сховок Танталовi. Цар Сипiла заховав вiд богiв чудесну тварину. Розгнiвався Зевс. Покликав вiн сина свого, вiсника богiв Гермеса, i послав його до Тантала зажадати вiд нього, щоб той повернув золотого собаку. Миттю примчав з Олiмпу в Сипiл швидкий Гермес, став перед Танталом i сказав йому:

– Цар Ефесу[94 - Мiсто на захiдному березi Малоi Азii.], Пандарей, викрав на Критi з святилища Зевса золотого собаку i вiддав його на сховок тобi. Все знають боги Олiмпу, нiчого не можуть приховати вiд них смертнi! Верни собаку Зевсовi. Остерiгайся накликати на себе гнiв громовержця!

Тантал же так вiдповiв вiсниковi богiв:

– Даремно погрожуеш ти менi гнiвом Зевса. Не бачив я золотого собаки. Боги помиляються, немае його в мене.

Страшною клятвою заприсягнувся Тантал у тому, що говорить правду. Цiею клятвою ще бiльше розгнiвив вiн Зевса. Така була перша образа, заподiяна Танталом богам. Але й тепер не покарав його громовержець.

Кару богiв накликав на себе Тантал iншою, другою образою богiв i страшним злочином. Коли олiмпiйцi зiбралися на бенкет у палацi Тантала, то вiн задумав випробувати iх всевiдання. Цар Сипiла не вiрив у всевiдання олiмпiйцiв. Тантал приготував богам жахливу трапезу. Вiн убив свого сина Пелопса i його м’ясо пiд виглядом чудовоi страви подав богам пiд час бенкету. Боги зараз же збагнули злий замiр Тантала, нiхто з них не доторкнувся до жахливоi страви. Лише богиня Деметра, сповнена скорботи за викраденою в неi дочкою Персефоною, думаючи тiльки про неi i в своему горi нiчого не помiчаючи навколо, з’iла плече юного Пелопса.

Боги взяли жахливу страву, поклали все м’ясо й кiстки Пелопса в казан i поставили його на яскраво палаючий вогонь. А Гермес своiми чарами знов оживив хлопчика. Став вiн перед богами ще кращий, нiж був ранiш, не вистачало тiльки йому того плеча, що з’iла Деметра. З велiння Зевса великий Гефест зараз же зробив Пелопсу плече з блискучоi слоновоi костi. З того часу в усiх нащадкiв Пелопса яскраво-бiла пляма на правому плечi.

Злочин Тантала переповнив чашу терпiння великого царя богiв i людей, Зевса. Громовержець скинув Тантала в похмуре царство брата свого Аiда; там вiн i вiдбувае страшну кару. Страждаючи вiд спраги й голоду, стоiть вiн у прозорiй водi. Вода доходить йому до самого пiдборiддя. Треба йому тiльки нахилитись, щоб угамувати свою нестерпну спрагу. Та ледве нахилиться Тантал, як зникае вода, i пiд ногами його лише суха чорна земля. Над головою Тантала схиляються вiти родючих дерев; соковитi фiги, рум’янi яблука, гранати, грушi та оливи висять низько над його головою; майже торкаються його волосся важкi стиглi грона винограду. Зморений голодом, Тантал простягае руки за чудовими плодами, але налiтае порив бурхливого вiтру i вiдносить плодоноснi вiти. Не тiльки голод i спрага мучать Тантала, вiчний страх стискае його серце. Над його головою нависла скеля, ледве тримаеться вона, загрожуе щохвилини впасти i розчавити своею вагою Тантала. Так мучиться цар Сипiла, син Зевса Тантал, у царствi жахливого Аiда вiчним страхом, голодом i спрагою.




Пелопс[95 - У мiфах про Пелопса багато рис найглибшоi давнини. В них ми зустрiчаемося з пережитками – викраданням нареченоi, так званим умиканням нареченоi. Змагання Пелопса з Еномаем – не що iнше, як викрадання нареченоi. На грецьких вазах Пелопса зображено часто на колiсницi з Гiпподамiею, дочкою Еномая, наче вiн вивозить ii. Розповiдаеться, що Еномай вiшав голови вбитих ним женихiв на дверях свого палацу.]

Викладено за поемою «Метаморфози» Овiдiя i вiршами Пiндара.


Пiсля смертi Тантала в мiстi Сипiлi став правити син його Пелопс, так чудесно врятований богами. Недовго правив вiн у рiдному Сипiлi. Цар Троi Іл пiшов вiйною на Пелопса. Нещасна була для Пелопса ця вiйна. Могутнiй цар Троi перемiг його. Пелопсовi довелося покинути батькiвщину. Вiн навантажив усi своi скарби на швидкохiднi кораблi i вирушив зi своiми вiрними супутниками в далеку подорож морем, до берегiв Грецii. Доплив Пелопс до пiвострова на крайньому пiвднi Грецii i оселився на ньому. З того часу цей пiвострiв став зватися за iменем Пелопса Пелопоннесом.

Одного разу побачив Пелопс на своiй батькiвщинi прекрасну Гiпподамiю, дочку царя мiста Пiси[96 - Пiса – мiсто на заходi Пелопоннесу в долинi рiки Алфею.] – Еномая. Героя полонила дочка Еномая своею красою, i вiн вирiшив здобути ii собi й одружитися з нею.

Важко було отримати руку Гiпподамii. Еномаевi було провiщено оракулом, що загине вiн вiд руки чоловiка своеi дочки. Щоб вiдвернути таку долю, Еномай вирiшив не видавати своеi дочки замiж. Але як бути йому? Як вiдмовити всiм женихам, що просили руки Гiпподамii? Багато героiв приходило до Еномая i сваталося за його дочку. Вiн ображав би iх, вiдмовляючи iм усiм без будь-якоi причини. Нарештi Еномай знайшов вихiд. Вiн оголосив, що вiддасть Гiпподамiю лише за того героя, який переможе його в змаганнi на колiсницi, але якщо вiн буде сам переможцем, то переможений мусить поплатитися життям. Еномай вирiшив так зробити через те, що не було рiвного йому в усiй Грецii в умiннi правити колiсницею, та й конi його були прудкiшi вiд бурхливого пiвнiчного вiтру Борея. Цар Пiси мiг бути певний у тому, що нi один герой не переможе його. Проте страх втратити життя, загинувши вiд руки жорстокого Еномая, не зупиняв багатьох героiв Грецii. Один за одним приходили вони до його палацу, готовi змагатися з ним, аби здобути за дружину Гiпподамiю, – така була вона прекрасна. Всiх iх спiткала лиха доля, всiх iх убив Еномай, а голови iх прибив до дверей свого палацу, щоб кожний герой, який приходив знову, побачивши, як багато славних героiв загинуло вiд руки Еномая, наперед знав, яка доля чекае його. Не зупинило й це героя Пелопса. Вiн вирiшив за всяку цiну здобути Гiпподамiю i вiдправився до жорстокосердого царя Еномая.

Суворо прийняв Еномай Пелопса i сказав йому:

– Ти хочеш здобути в дружини дочку мою Гiпподамiю? Хiба не бачив ти, скiльки славних героiв загинуло за неi в небезпечному змаганнi? Дивись, не минути й тобi iх долi!

– Не лякае мене доля загиблих героiв, – вiдповiв царевi Пелопс, – я вiрю, допоможуть менi боги Олiмпу! З iх допомогою вiзьму я за дружину Гiпподамiю.

Жорстока усмiшка зазмiiлась на устах Еномая; багато разiв чув вiн такi слова.

– Слухай же, Пелопсе, – сказав вiн, – ось умови змагання: шлях лежить вiд мiста Пiси через увесь Пелопоннес до самого Істму[97 - Істм – Істмiйський перешийок, що сполучае Пелопоннес iз Середньою Грецiею.], кiнчаеться вiн бiля жертовника володаря морiв Посейдона; цей жертовник знаходиться недалеко вiд Коринфа. Якщо ти перший досягнеш жертовника, то ти перемiг, але горе тобi, коли я наздожену тебе в дорозi! Тодi прониже тебе мiй спис, як пронизав вiн уже багатьох героiв, i ти безславно зiйдеш у похмуре царство Аiда. Я дам тобi лише одну полегкiсть, ii давав я i всiм iншим: ти вирушиш у путь ранiш вiд мене, я ж спочатку принесу жертву великому громовержцевi i тiльки тодi зiйду на мою колiсницю. Поспiшай же проiхати якомога бiльше шляху, поки я приноситиму жертву.

Пелопс пiшов вiд Еномая. Вiн бачив, що тiльки хитрощами вдасться йому перемогти жорстокого царя. Пелопс зумiв знайти собi помiчника. Вiн таемно пiшов до Еномайового вiзничого Мiртила, сина Гермеса, i прохав його, обiцяючи багатi подарунки, не вставляти втулок в осi, щоб зiскочили колеса з колiсницi Еномая i затримало б це царя в дорозi. Довго вагався Мiртил, але, нарештi, Пелопс спокусив його багатими подарунками, i Мiртил обiцяв йому зробити те, про що просив вiн.

Настав ранок. Позолотила схiдна рожевоперста Еос небозвiд. Ось уже показався на небi i свiтлосяйний Гелiос на своiй золотiй колiсницi. Зараз почнеться змагання. Помолився Пелопс великому землеколивателевi Посейдону, просячи його допомогти, i скочив на колiсницю. Цар Еномай пiдiйшов до жертовника Зевса i подав знак Пелопсовi, що вiн може вирушати в путь. Пелопс погнав коней з усiеi сили. Гримлять по камiнню колеса його колiсницi. Немов птахи, несуться конi. Швидко зникае в хмарах куряви Пелопс. Жене його кохання до Гiпподамii i страх за свое життя. Ось далеко за ним почувся гуркiт колiсницi Еномая. Дедалi яснiшае гуркiт. Наздоганяе цар Пiси сина Тантала. Як буря, несуться царевi конi, вихром кружляе пил вiд колiс колiсницi. Ударив хлистом по конях Пелопс; ще швидше помчали вони. Повiтря свистить у вухах Пелопса вiд шаленого бiгу коней, та хiба може втекти вiн вiд коней Еномая, адже конi царя швидшi, нiж пiвнiчний вiтер! Все ближче й ближче Еномай. Пелопс уже чуе за спиною гаряче дихання коней Еномая, вже бачить, ледве оглянувшись, як з торжествуючим смiхом цар замахнувся списом. Почав благати Пелопс Посейдона, i володар безкрайого моря почув його. Колеса з осей колiсницi Еномая зiскочили, колiсниця перекинулась, i впав на землю жорстокий цар Пiси. На смерть розбився Еномай, упавши, пiтьма смертi повила йому очi.

З трiумфом повернувся Пелопс до Пiси, взяв за дружину Гiпподамiю i заволодiв усiм царством Еномая. Коли ж прийшов до Пелопса Мiртил, вiзничий Еномая, i почав вимагати собi в нагороду пiвцарства, то шкода стало Пелопсовi розлучатися з половиною царства. Пiдступний син Тантала хитрощами заманив Мiртила на берег моря i зiпхнув його з високоi скелi в бурхливi хвилi. Падаючи зi скелi, прокляв Мiртил Пелопса i всiх його нашадкiв. Хоч як намагався зм’якшити гнiвну душу Мiртила син Тантала, хоч як намагався зм’якшити й гнiв батька його, Гермеса, все було марно. Справдилося прокляття Мiртила. З того часу зазнавали незчисленних бiд нащадки Пелопса, своiми злочинами вони накликали на себе кару богiв.




Європа[98 - Мiф про викрадення Європи Зевсом розповiдае про викрадення нареченоi. Обернення ж Зевса на бика – пережиток тотемiзму.]

Викладено за поемою Мосха «Ідилii».


У царя багатого фiнiкiйського мiста Сiдона, Агенора, було три сини i дочка, прекрасна, як безсмертна богиня. Звали цю юну красуню Європа. Приснився раз сон дочцi Агенора. Вона побачила, як Азiя i той материк, що вiддiлений вiд Азii морем, в образi двох жiнок боролися за неi. Кожна жiнка хотiла володiти Європою. Переможена була Азiя, i iй, що виховала й вигодувала Європу, довелося поступитися нею другiй. В страху Європа прокинулась, не могла вона збагнути значення цього сну. Смиренно почала благати юна дочка Агенора, щоб вiдвернули вiд неi боги нещастя, якщо сон загрожуе ним. Потiм, одягнувшись у пурпурний одяг, затканий золотом, пiшла вона зi своiми подругами на зеленi, вкритi квiтами луки, до берега моря. Там, граючись, збирали сiдонськi дiви квiти в своi золотi кошики. Вони збирали пахучi, бiлоснiжнi нарциси, барвистi крокуси, фiалки й лiлii. Сама ж дочка Агенора, сяючи красою своею серед подруг, нiби Афродiта, оточена харитами, збирала у свiй золотий кошичок самi лише червонi троянди. Набравши квiтiв, дiви почали з смiхом водити веселий танок. Їх молодi голоси далеко лунали по квiтучих луках i по блакитному морю, заглушаючи його тихий лагiдний плескiт.

Недовго довелося втiшатись прекраснiй Європi безтурботним життям. Побачив ii син Крона, могутнiй хмарогонець Зевс, i вирiшив викрасти. Щоб не злякати своею появою юноi Європи, вiн обернувся на чудесного бика. Вся шерсть бика-Зевса виблискувала, як золото, тiльки на лобi в нього свiтилась, немов сяйво мiсяця, срiбна пляма, золотi роги бика були вигнутi, неначе мiсяць-молодик, коли вперше бачиш його в промiннi пурпурного заходу. Чудовий бик з’явився на галявинi i легкою ходою, ледве торкаючись трави, пiдiйшов до дiв. Сiдонськi дiви не злякалися його, вони оточили чудесну тварину i пестливо гладили ii. Бик пiдiйшов до Європи, вiн лизав iй руки i лащився до неi. Дихання бика пахло амброзiею, все повiтря було напоене цими пахощами. Європа гладила бика своею нiжною рукою по золотiй шерстi, обiймала його голову i цiлувала. Бик лiг бiля нiг прекрасноi дiви, вiн нiби просив ii сiсти на нього.

Смiючись, сiла Європа на широку спину бика. Хотiли й iншi дiвчата сiсти з нею поруч. Раптом бик скочив i швидко помчав до моря. Викрав вiн ту, яку хотiв. Голосно скрикнули вiд страху сiдонянки. А Європа простягала до них руки i кликала iх на допомогу, та не могли допомогти iй сiдонськi дiви. Як вiтер, нiсся золоторогий бик. Вiн кинувся в море i швидко, неначе дельфiн, поплив його блакитними водами. А хвилi моря розступалися перед ним, i бризки iх збiгали, нiби алмази, з його шерстi, не змочивши ii. Випливли з морськоi глибини прекраснi нереiди; вони товпляться навколо бика i пливуть за ним. Сам бог моря Посейдон, оточений морськими божествами, пливе попереду на своiй колiсницi, своiм тризубцем приборкуе вiн хвилi, рiвняючи путь по морю своему великому братовi Зевсу. Тремтячи вiд страху, сидить на спинi бика Європа. Однiею рукою тримаеться вона за його золотi роги, а другою пiдбирае край свого пурпурного одягу, щоб не замочили його морськi хвилi. Даремно боiться вона; море ласкаво шумить, i не долiтають до неi його солонi бризки. Морський вiтер колише кучерi Європи i розвiвае ii легке покривало. Все далi берег, ось уже зник вiн у голубiй далинi. Навколо тiльки море та сине небо. Скоро показалися в морськiй далечинi береги Криту. Швидко приплив до нього зi своею дорогоцiнною ношею бик-Зевс i вийшов на берег. Європа стала дружиною Зевса, i жила вона з того часу на Критi. Три сини народилися в неi i Зевса: Мiнос, Радаманф i Сарпедон. По всьому свiту гримiла слава про цих могутнiх i мудрих синiв громовержця Зевса.




Кадм[99 - У мiфi про Кадма ми знову зустрiчаемося з пережитками тотемiзму – це воiни, що походять вiд дракона, точнiше, що виросли з його зубiв. Та й сам Кадм з його дружиною перетворюються в змiй.]

Викладено за поемою Овiдiя «Метаморфози».


Коли Зевс пiд виглядом бика викрав Європу, засмутився ii батько, цар Сiдона, Агенор. Нiщо не могло його втiшити. Вiн покликав трьох синiв своiх – Фойнiкса, Кiлiкса та Кадма – i послав iх вiдшукувати Європу. Вiн заборонив своiм синам пiд загрозою смертноi кари повертатися додому без сестри. Вирушили сини Агенора на пошуки. Фойнiкс i Кiлiкс незабаром покинули Кадма. Вони заснували два царства: Фойнiкс – Фiнiкiю[100 - Фiнiкiя – на схiдному узбережжi Середземного моря. Найбiльшi ii мiста Тiр i Сiдон.], а Кiлiкс – Кiлiкiю[101 - Кiлiкiя – на пiвднi Малоi Азii.], i залишились у них.

Кадм сам вирушив далi шукати сестру. Довго мандрував вiн по свiту, всюди розпитуючи про Європу. Хiба мiг вiн знайти сестру, коли сам Зевс заховав ii вiд усiх! Нарештi, втративши надiю знайти сестру i побоюючись вернутися додому, вирiшив Кадм назавжди залишитись на чужинi. Вiн пiшов у священнi Дельфи i запитав там в оракула стрiловержця Аполлона, в якiй краiнi оселитися йому i заснувати мiсто. Так вiдповiв Кадмовi оракул Аполлона:

– На вiдлюднiй галявинi побачиш ти корову, яка нiколи не знала ярма. Іди слiдом за нею, i там, де ляже вона на траву, споруди мури мiста, а краiну назви Беотiя.

Одержавши таку вiдповiдь, покинув Кадм священнi Дельфи. Тiльки вийшов вiн за браму, як побачив бiлоснiжну корову, яка паслася, без нiякоi охорони, на галявинi. Кадм пiшов за нею слiдом зi своiми вiрними сiдонськими слугами, славлячи великого Аполлона. Вже минув вiн долину Кефiсу[102 - Рiка в Беотii, впадае в Капаiдське озеро.], коли раптом зупинилася корова, пiдняла голову до неба, голосно замукала, подивилася на воiнiв, що йшли слiдом за нею, i спокiйно лягла на траву. Сповнений подяки Аполлоновi, впав Кадм на колiна, поцiлував землю своеi новоi батькiвщини i закликав благословення богiв на незнайомi гори й долини. Кадм зараз же склав з камiння жертовник, щоб принести жертву егiдодержавному Зевсовi, а оскiльки в нього не було води для жертви, то послав вiн своiх вiрних сiдонцiв по воду.

Недалеко був вiковий гай, якого ще нiколи не торкалася сокира дроворуба. Серед цього гаю був глибокий грот, увесь порослий чагарником, навколо нього лежали нагромадженi в безладдi величезнi каменi. З цього грота витiкало, дзюркочучи мiж камiнням, джерело з кришталево-прозорою водою. А в гротi жив величезний змiй, присвячений богу вiйни, Аресовi. Його очi горiли вогнем, з пащi, обсадженоi трьома рядами отруйних зубiв, висувалося потрiйне жало, золотий гребiнь грiзно колихався на головi змiя. Коли слуги Кадма пiдiйшли до джерела i опустили вже посуд в його студену воду, виповз iз грота з грiзним шипiнням змiй, звиваючись мiж камiнням своiм величезним тiлом. Зблiдли вiд страху слуги Кадма, випав у них з рук посуд, страшенний жах скував iх члени. Пiднявся на хвостi змiй; вище, нiж вiковi дерева лiсу, його голова з роззявленою пащею. Перш нiж хтось iз сiдонян мiг подумати про втечу або захист, кинувся на них жахливий змiй. Загинули слуги Кадма.

Кадм довго чекав повернення слуг. Уже сонце було на заходi, довшi стали тiнi на землi, а слуг усе нема. Дивуеться син Агенора, де ж пропали його сiдоняни, чого вони загаялись. Нарештi пiшов вiн iх слiдами до гаю, прикрившись, мов панциром, шкурою лева, оперезаний гострим мечем i зi списом у руках, а ще надiйнiшим захистом була героевi його мужнiсть. Кадм увiйшов у гай i побачив там роздертi тiла своiх вiрних слуг, на тiлах iх лежав величезний змiй. В горi i гнiвi вигукнув Кадм:

– О, вiрнi слуги, я буду вашим месником! Або я помщуся за вас, або зiйду разом з вами в похмуре царство тiней!

Схопив Кадм камiнь завбiльшки як скеля i, розмахнувшись, кинув його в змiя. Вiд удару цього каменя перекинулась би крiпосна башта, але неушкодженим лишився змiй – захистила його тверда, як сталь, луска, що вкривала все його тiло. Потряс тодi своiм списом син Агенора i, зiбравши всю свою силу, увiгнав його в спину потвори. Вiд Кадмового списа не захистила змiя його сталева луска. По саме ратище встромився спис у тiло змiя. Звиваючись, схопив змiй зубами спис i хотiв його вирвати з рани. Марнi були його зусилля; вiстря списа залишилося глибоко в ранi, лише ратище обломив змiй Ареса. Вiд чорноi отрути i лютi здулася шия змiя, пiна ринула йому з пащi, люте шипiння рознеслося далеко по всiй краiнi, все повiтря наповнилося смородом його дихання. То звиваеться змiй величезними кiльцями по землi, то, шалено крутячись, високо здiймаеться вгору. Вiн валить дерева, вириваючи iх з корiнням, i на всi боки розкидае хвостом своiм величезне камiння. Вiн хоче схопити своею отруйною пащею Кадма, але, прикрившись, як щитом, левовою шкурою, герой вiдбивае змiя своiм мечем. Гризе змiй зубами гострий меч, та тiльки тупить зуби об його сталь.

Нарештi могутнiм ударом проколов син Агенора шию змiя i прибив його, немов цвяхами, до дуба, – такий сильний був удар могутнього героя.

Зiгнувся столiтнiй дуб пiд тягарем тiла потвори. З подивом дивиться Кадм на забитого ним змiя, дивуючись його величинi. Раптом почувся невiдомий голос:

– Чого стоiш ти, сину Агенора, i дивишся на вбитого тобою змiя? Скоро й на тебе, оберненого в змiя, з подивом дивитимуться люди!

Дивиться навколо Кадм, не знае вiн, звiдки залунав таемничий голос. Здригнувся герой вiд страху, почувши таке провiщення; волосся пiднялося дибом на його головi. Ледве не зомлiвши, стоiть вiн перед убитим змiем. Тодi з’явилася Кадмовi улюблена дочка Зевса Афiна-Паллада. Вона звелiла йому вирвати зуби змiя i посiяти iх як насiння на зораному полi.

Кадм зробив, що звелiла йому ясноока богиня-войовниця. Ледве посiяв вiн зуби змiя, як – о чудо! – iз землi повипиналися спочатку вiстря списiв; ось пiднялися над рiллею гребенi шоломiв, потiм голови воiнiв, iх плечi, закованi в панцири груди, руки iз щитами, нарештi, вирiс iз зубiв дракона цiлий загiн озброених воiнiв. Побачивши нового невiдомого ворога, вхопився за меч Кадм, але один з воiнiв, породжених землею, вигукнув:

– Не хапайся за меча! Бережись втручатися в мiжусобний бiй!

Страшна, кривава битва почалася мiж воiнами. Вони разили один одного мечами i списами i падали один за одним на землю, яка тiльки що iх породила. Їх залишилося уже тiльки п’ятеро. Тодi один з них з велiння Афiни-Паллади кинув на землю свою зброю на знак миру. Уклали воiни тiсну братерську дружбу. Цi воiни, породженi землею iз зубiв дракона, i були помiчниками Кадма, коли вiн будував Кадмею – фортецю семибрамних Фiв.

Кадм заснував велике мiсто Фiви, дав громадянам закони i впорядкував усю державу. Боги Олiмпу дали в дружини Кадмовi прекрасну дочку Ареса i Афродiти, Гармонiю. Пишний був весiльний бенкет великого засновника Фiв. Усi олiмпiйцi зiбрались на це весiлля i принесли багатi подарунки молодим.

З того часу Кадм став одним з наймогутнiших царiв Грецii. Незлiченнi були його багатства. Численне i непереможне було його вiйсько, на чолi якого стояли воiни, породженi землею iз зубiв змiя. Здавалося б, вiчна радiсть i щастя мали панувати в домi сина Агенора, але не саме щастя послали йому олiмпiйцi. Багато горя довелося зазнати йому. Його дочки, Семела та Іно, загинули на очах у батька. Правда, пiсля смертi iх було прийнято в сонм олiмпiйських богiв, але все ж утратив Кадм своiх нiжно коханих дочок. Актеон, онук Кадма, син його дочки Автоноi, впав жертвою гнiву Артемiди. Довелося Кадмовi оплакувати i внукiв своiх.

На старостi лiт, пригнiчений тяжким горем, Кадм покинув семибрамнi Фiви. З своею дружиною Гармонiею довго блукав вiн по чужинi i прийшов, нарештi, в далеку Іллiрiю[103 - Краiна, що лежить на схiдному узбережжi Адрiатичного моря.]. З болем у серцi Кадм згадував усi нещастя, що спiткали його дiм, згадав вiн свою боротьбу iз змiем i тi слова, якi промовив невiдомий голос.

– Чи не був той змiй, – сказав Кадм, – якого вбив я своiм мечем, присвячений богам? Якщо за його загибель карають мене так тяжко боги, краще б менi самому обернутися змiем.

Тiльки промовив це Кадм, як тiло його витягнулось i вкрилося лускою, ноги його зрослися i стали довгим звивистим змiiним хвостом. Жахаючись, вiн простягае зi сльозами на очах до Гармонii ще не зниклi руки i кличе ii:

– О, прийди до мене, Гармонiе! Доторкнись до мене, дiткнися моеi руки, поки не обернувся я весь у змiя!

Вiн кличе Гармонiю, багато ще хоче сказати iй, але язик його роздвоюеться, i вже коливаеться у нього в ротi змiiне жало, i з уст його вилiтае тiльки шипiння. Бiжить до нього Гармонiя.

– О, Кадме! – вигукуе вона, – звiльнись же швидше вiд цього образу! О, боги, чом не обернули ви й мене в змiю!

Обвився навколо своеi вiрноi дружини обернений у величезного змiя Кадм, вiн лиже iй обличчя своiм роздвоеним жалом. Із сумом гладить Гармонiя вкриту лускою спину змiя. І Гармонiю боги обернули в змiю, i ось уже двi змii – Гармонiя i Кадм.

Пiд виглядом змiй скiнчили життя свое Кадм i дружина його.




Зет i Амфiон


У мiстi Фiвах жила дочка рiчкового бога Асопа[104 - Назва рiки в Беотii.], Антiопа. Їi полюбив Зевс-громовержець. В Антiопи народилися два сини-близнята. Їх назвала вона Зет i Амфiон. Боючись гнiву батька свого за те, що вона таемно одружилася з Зевсом, Антiопа поклала своiх маленьких синiв у кошик i вiднесла iх у гори. Антiопа була певна, що Зевс не дасть загинути своiм синам. Справдi, Зевс подбав про своiх синiв. Вiн послав до того мiсця, де лежали Зет i Амфiон, пастуха. Пастух знайшов маленьких синiв Зевса i Антiопи, взяв до себе додому i виховав iх. Так i росли брати в домi пастуха. Вже в дитинствi Зет i Амфiон рiзнилися вдачею один вiд одного: Зет був сильним хлопчиком, рано почав вiн допомагати пастуховi пасти стада, Амфiон же мав лагiдну, привiтну вдачу, нiщо не вабило його так, як музика. Коли ж обидва брати виросли, Зет став могутнiм воiном i вiдважним мисливцем. Нiхто не перевершував його силою i спритнiстю, його радував тiльки брязкiт зброi пiд час бою i полювання на диких звiрiв. Амфiону ж, улюбленцевi бога Аполлона, одне лише давало радiсть – гра на золотоструннiй кiфарi, яку подарував йому сам срiбнолукий син Латони Аполлон. Амфiон так чудово грав на кiфарi, що зворушував своею грою навiть дерева i скелi.

Як i ранiш, жили юнаки у пастуха, не знаючи, хто iх батько i мати. А мати iх Антiопа томилась у цей час пiд владою суворого царя Фiв Лiка i дружини його Дiрки. Закована в тяжкi кайдани, замкнена була Антiопа в темницю, в яку не проникав промiнь сонця, але Зевс визволив ii. Спали з неi самi собою кайдани, вiдiмкнулися дверi темницi, вона втекла в гори i заховалася в хатинi того пастуха, який виховав ii синiв.

Тiльки-но прийняв ii пiд свiй захист пастух, як з’явилася i до нього жорстока Дiрка; вона з iншими фiванками справляла в горах веселе свято Дiонiса. Блукаючи по горах, у вiнку з плюща i з тирсом у руках, вона прийшла випадково до хатини пастуха. Побачила Дiрка Антiопу, i вся ненависть до неi спалахнула нестримно в серцi жорстокоi царицi.

Вона вирiшила згубити нещасну Антiопу. Дiрка покликала Зета i Амфiона, обмовила Антiопу i переконала юнакiв прив’язати невинну дочку Асопа до рогiв дикого бика, щоб вiн розiрвав ii. Зет i Амфiон уже готовi були послухатись Дiрки; вони пiймали бика i схопили Антiопу, але тут, на щастя Антiопи, прийшов пастух. Побачивши, що хочуть власнi сини прив’язати Антiопу до рогiв розлютованого бика, пастух вигукнув:

– Нещаснi, який жахливий злочин хочете ви вчинити! Ви хочете, самi не знаючи, що робите, вiддати на страшну смерть вашу рiдну матiр. Адже це ваша мати.

Вжахнулися Зет i Амфiон, коли зрозумiли, який страшний злочин могли вони вчинити з вини жорстокоi Дiрки. В гнiвi схопили вони Дiрку, яка обмовила iхню матiр, i прив’язали ii до рогiв дикого бика, кажучи:

– Загинь же сама тiею смертю, на яку ти прирекла нашу матiр! Хай буде ця смерть твоею заслуженою карою i за жорстокiсть, i за обмову!

Тяжкою смертю загинула Дiрка. Помстилися за матiр Зет i Амфiон i Лiковi; вони вбили його i заволодiли владою над Фiвами.

Ставши царями Фiв, вирiшили брати укрiпити свое мiсто. Тiльки висока Кадмея, фортеця Фiв, побудована Кадмом, була захищена мурами, а решта мiста була беззахисна. Брати самi збудували стiну навколо Фiв. Яка рiзна була iх праця! Могутнiй, як титан, Зет носив величезнi брили каменю, напружуючи всi своi сили, i нагромаджував iх одна на одну. Амфiон же не носив камiнних брил; покiрнi звуку його золотострунноi кiфари, самi рухались каменi i складалися у високий незламний мур. Далеко розiйшлася слава про великих героiв Зета i Амфiона, iх знали навiть далеко за межами Грецii. Сам Тантал, улюбленець богiв, вiддав Амфiоновi в дружини дочку свою Нiобу. Зет одружився з Аедоною, дочкою царя Ефеса, Пандарея. Нiоба i Аедона i накликали нещастя на дiм синiв Антiопи.




Нiоба

Викладено за поемою Овiдiя «Метаморфози».


У дружини царя Фiв Амфiона, Нiоби, було сiм синiв i сiм дочок. Пишалася своiми дiтьми дочка Тантала. Прекраснi, як юнi боги, були ii дiти. Щастя, багатство i прекрасних дiтей дали боги Нiобi, але не була вдячна iм дочка Тантала.

Одного разу дочка слiпого вiщуна Тiресiя, вiща Манто, проходячи вулицями семибрамних Фiв, закликала всiх фiванок принести жертви Латонi та ii дiтям-близнятам: золотокудрому, далекоразящому Аполлону i незайманiй Артемiдi. Послушнi покликовi Манто, фiванки пiшли до вiвтарiв богiв, прикрасивши голови лавровими вiнками. Одна лише Нiоба, горда своею могутнiстю i посланим iй богами щастям, не хотiла йти приносити жертви Латонi.

Збентежили фiванок гордовитi слова Нiоби. Але все ж принесли вони жертви. Смиренно благали жiнки Фiв велику Латону не гнiватись.

Почула богиня Латона зарозумiлi слова Нiоби. Вона покликала дiтей своiх, Аполлона i Артемiду, i, скаржачись на Нiобу, сказала:

– Тяжко образила мене, вашу матiр, горда дочка Тантала. Вона не вiрить, що я богиня! Мене не визнае Нiоба, хоч тiльки перед великою дружиною Зевса, Герою, поступаюсь я могутнiстю i славою. Невже ви, дiти, не помститесь за цю образу? Адже коли ви залишите Нiобу без вiдплати, то перестануть люди шанувати мене i зруйнують моi вiвтарi. Адже й вас образила дочка Тантала. Вона рiвняе вас, безсмертних богiв, iз своiми смертними дiтьми. Вона така ж зневажлива, як i ii батько Тантал!

Перебив свою матiр стрiловержець Аполлон:

– О, кiнчай швидше! Не говори бiльше нiчого! Адже своiми скаргами ти вiддаляеш кару!

– Досить! Не говори! – вигукнула й гнiвна Артемiда.

Оповитi хмарою, гнiвнi брат i сестра швидко понеслися з вершини Кiнту до Фiв. Золотi стрiли зловiсно гримiли в iх сагайдаках. Примчали вони до семибрамних Фiв. Аполлон невидимим зупинився на рiвному полi бiля мiських мурiв, де фiванськi юнаки вправлялися у войовничих iграх. Коли далекоразящий Аполлон, оповитий хмарою, став бiля фiванських мурiв, два сини Нiоби, Ісмен i Сипiл, мчали на гарячих конях, одягненi в пурпурнi плащi. Раптом скрикнув Ісмен, пронизала йому золота стрiла Аполлона груди. Випустив вiн золотi поводи i мертвим упав на землю. Почув Сипiл грiзний дзвiн тятиви Аполлонового лука, вiн хоче врятуватися на швидкому конi вiд грiзноi небезпеки. Несеться щодуху Сипiл по полю, як несеться по морю, розпустивши всi паруси на кораблi, моряк, рятуючись вiд грiзноi хмари. Наздогнала сина Нiоби смертоносна стрiла, вона вп’ялася йому в спину бiля самоi шиi. Сини Нiоби, Файдiм i Тантал, боролися, мiцно обхопивши один одного руками. Блиснула в повiтрi стрiла i пронизала обох. Зi стогоном упали вони. Смерть одночасно погасила в iх очах свiтло життя, одночасно випустили вони свiй останнiй вiддих. Поспiшае до них брат iх Альпенор, вiн хоче пiдняти iх, вiн обiймае iх похололi тiла, але глибоко вп’ялася i йому в серце стрiла Аполлона, i впав вiн трупом на тiла своiх братiв. Дамасiхтона вразив Аполлон у стегно бiля самого колiна, хоче вирвати з рани золоту стрiлу син Нiоби, раптом iз свистом впиваеться друга стрiла йому в горло. Здiйняв до неба руки останнiй iз синiв Нiоби, юний Ілiоней, вiн благае богiв:

– О, олiмпiйськi боги, згляньтеся, помилуйте!

Зворушило його благання грiзного Аполлона. Але пiзно! Уже злетiла з тятиви золота стрiла, не можна вернути ii. Пронизала вона серце й останньому синовi Нiоби. Швидко донеслася чутка про велике нещастя до Нiоби. Зi сльозами розповiдають слуги i Амфiону про загибель його синiв.

Не перенiс iх утрати Амфiон, вiн сам пробив собi груди гострим мечем.

Схилившись над тiлами синiв i чоловiка, ридае Нiоба. Вона цiлуе iх похололi вуста. Розриваеться вiд страждання серце Нiоби. В розпачi простягае нещасна руки до неба. Але не про милiсть благае вона. Горе не зм’якшило ii серця. Гнiвно вигукуе вона:

– Радiй, жорстока Латоно! Веселись, поки не насититься твое серце моею скорботою! Ти перемогла, супернице! О, нi, що кажу я, не перемогла ти! У мене, нещасноi, все ж бiльше дiтей, нiж у тебе, щасливоi! І хоч багато навколо мене мертвих тiл моiх дiтей, все ж я перемогла тебе, все ж бiльше зосталося дiтей у мене, нiж у тебе.

Тiльки замовкла Нiоба, як пролунав грiзний дзвiн тятиви. Жах охопив усiх. Тiльки Нiоба лишалася спокiйною, нещастя додало iй смiливостi. Недаремно рознiсся дзвiн тятиви лука Артемiди. Одна з дочок Нiоби, якi стояли в глибокому смутку навколо тiл братiв, падае, вбита стрiлою. Ось знову дзвенить тятива, i падае друга дочка Нiоби. Шiсть золотих стрiл одна за одною злетiли з тятиви лука Артемiди, i мертвими лежать шiсть прекрасних юних дочок Нiоби. Лишилася тiльки наймолодша дочка. Вона кинулась до матерi i сховалась у неi в колiнах, у зборках ii вбрання.

Горе зломило горде серце Нiоби.

– Лиши менi хоч наймолодшу доньку, велика Латоно! – благае Нiоба, сповнена скорботи, – хоч одну залиш менi!

Але не зглянулась богиня, i пронизуе стрiла Артемiди й наймолодшу дочку.

Стоiть Нiоба, оточена тiлами дочок, синiв i чоловiка. Немов зацiпенiла вона з горя. Не колише вiтер ii волосся. В ii обличчi немае й кровинки, не свiтяться життям ii очi, не б’еться в грудях серце, тiльки сльози скорботи ллються iй з очей. Холодним каменем скувало ii члени. Знявся бурхливий вихор i перенiс Нiобу на ii батькiвщину, в Лiдiю. Там, високо на горi Сипiлi, стоiть обернена в камiнь Нiоба i вiчно лле сльози скорботи.




Геракл[105 - Геракл (у римлян Геркулес) – найбiльший герой Грецii. Спочатку вiн вважався за сонячного бога, що разив своiми стрiлами, якi б’ють без промаху все темне i зле, був богом, який зцiляв i насилав хвороби. Вiн мав багато спiльного з богом Аполлоном. Але Геракл – бог i герой, що зустрiчаеться не тiльки у грекiв; таких героiв-богiв ми знаемо багато. З них особливо цiкавi вавилонський Гiльгамеш i фiнiкiйський Мелькарт, мiфи про яких мали вплив на мiфи про Геракла; i цi героi ходили на край свiту, звершували великi подвиги i страждали, як Геракл. Поети всiх часiв завжди користувалися мiфами про Геракла; iх увагу приваблювали подвиги i страждання, що випали на долю Геракла. В зоряну нiч ми можемо бачити Геракла (пiд римською його назвою Геркулеса) на небi, бо його iм’ям зветься одне iз сузiр’iв, а поряд iз сузiр’ям Геркулеса ми бачимо сузiр’я Гiдри, тiеi потворноi багатоголовоi гiдри, яку вбив Геракл.]

Мiфи про Геракла викладено за трагедiями Софокла («Трахiнянки») i Єврипiда («Геракл»), а також за сказаннями, що згадуються в «Описi Еллади» Павсанiя.





Народження i виховання Геракла


В Мiкенах[106 - Одне з найдавнiших мiст Грецii, знаходилось в Арголiдi на Пелопоннесi.] правив цар Електрiон. У нього викрали телебоi[107 - Плем’я, що жило на заходi Середньоi Грецii, в Акарнанii.], пiд проводом синiв царя Птерелая, стада. Телебоi вбили синiв Електрiона, коли вони хотiли вiдбити викрадене. Цар Електрiон оповiстив тодi, що вiн вiддасть свою красуню-дочку Алкмену за того, хто поверне йому стада i помститься за смерть синiв. Героевi Амфiтрiону вдалося без бою повернути стада Електрiону, тому що цар телебоiв Птерелай доручив охороняти викраденi стада царю Елiди[108 - Край на пiвнiчному заходi Пелопоннесу.] Полiксеновi, а той вiддав iх Амфiтрiону. Повернув Амфiтрiон Електрiоновi його стада i отримав руку Алкмени. Недовго залишався Амфiтрiон у Мiкенах. Пiд час весiльного бенкету, в спорi через стада, Амфiтрiон убив Електрiона, i довелося йому з дружиною Алкменою тiкати з Мiкен. Алкмена пiшла за своiм молодим чоловiком на чужину тiльки з тiею умовою, що вiн помститься на синах Птерелая за вбивство ii братiв. Тому, прибувши у Фiви до царя Креонта, в якого знайшов собi пристановище Амфiтрiон, вiн вирушив з вiйськом проти телебоiв. Пiд час його вiдсутностi Зевс, захоплений вродою Алкмени, з’явився до неi, прибравши образ Амфiтрiона. Незабаром повернувся i Амфiтрiон. І от вiд Зевса i Амфiтрiона мали народитися в Алкмени два сини-близнята.

Того дня, коли повинен був народитися великий син Зевса i Алкмени, зiбралися боги на високому Олiмпi. Радiючи, що скоро народиться в нього син, егiдодержавний Зевс сказав богам:

– Вислухайте, боги i богинi, що я скажу вам: велить менi сказати це мое серце! Сьогоднi народиться великий герой; вiн пануватиме над усiма своiми родичами, якi ведуть свiй рiд вiд сина мого, великого Персея.

Але дружина Зевса, царственна Гера, яка гнiвалася, що Зевс одружився iз смертною Алкменою, вирiшила хитрощами позбавити влади над усiма персеiдами сина Алкмени – вона вже перед народженням ненавидiла Зевсового сина. Тому, заховавши в глибинi серця свою хитрiсть, Гера сказала Зевсовi:

– Ти говориш неправду, великий громовержцю! Нiколи не виконаеш ти свого слова! Дай менi велику, незламну клятву богiв, що той, який народиться сьогоднi першим у роду персеiдiв, буде панувати над своiми родичами.

Опанувала розумом Зевса богиня обману Ата, i, не пiдозрюючи хитрощiв Гери, громовержець дав незламну клятву. Зараз же покинула Гера свiтлий Олiмп i на своiй золотiй колiсницi понеслася в Аргос. Там прискорила вона народження сина у богорiвноi дружини персеiда Сфенела, i з’явилася на свiт цього дня в роду Персея квола, хвора дитина, син Сфенела, Еврiсфей. Швидко повернулася Гера на свiтлий Олiмп i сказала великому хмарогонцевi Зевсу:

– О, Зевсе-отче, що мечеш блискавицями, вислухай мене! Зараз народився в славному Аргосi у персеiда Сфенела син Еврiсфей. Вiн першим народився сьогоднi i повинен панувати над усiма нащадками Персея.

Засмутився великий Зевс, тiльки тепер зрозумiв вiн усю пiдступнiсть Гери. Вiн розгнiвався на богиню обману Ату, що оволодiла його розумом; у гнiвi схопив ii Зевс за волосся i скинув iз свiтлого Олiмпу. Повелитель богiв i людей заборонив iй з’являтися на Олiмп. З того часу богиня обману Ата живе серед людей.

Зевс полегшив долю свого сина. Вiн уклав з Герою непорушний договiр, що син його не все свое життя перебуватиме пiд владою Еврiсфея. Лише дванадцять великих подвигiв зробить вiн з доручення Еврiсфея, а потiм не тiльки звiльниться з-пiд його влади, а навiть дiстане безсмертя. Громовержець знав, що багато великих небезпек доведеться подолати його синовi, тому вiн наказав своiй улюбленiй дочцi Афiнi-Палладi допомагати синовi Алкмени. Часто доводилося потiм сумувати Зевсовi, коли вiн бачив, як син його несе великi труди на службi у кволого i боягузливого Еврiсфея, але не мiг вiн порушити даноi Герi клятви.

В один день з народженням сина Сфенела народились i в Алкмени близнята: старший – син Зевса, названий при народженнi Алкiдом, i молодший – син Амфiтрiона, названий Іфiклом. Алкiд i був найбiльшим героем Грецii. Його назвала пiзнiш вiщунка пiфiя Гераклом. Пiд цим iм’ям прославився вiн, дiстав безсмертя i був прийнятий у сонм свiтлих богiв Олiмпу.

Гера почала переслiдувати Геракла з самого першого дня його життя. Дiзнавшись, що Геракл народився i лежить, сповитий у пелюшки, з братом своiм Іфiклом, вона, щоб згубити новонародженого героя, послала двi змii. Була вже нiч, коли вповзли, блискаючи очима, до покою Алкмени змii. Тихо пiдповзли вони до колиски, де лежали близнята, i вже хотiли, обвившись навколо тiла маленького Геракла, задушити його, як прокинувся син Зевса. Вiн простяг своi маленькi рученята до змiй, схопив iх за шиi i здавив з такою силою, що вiдразу задушив iх. Вжахнувшись, скочила Алкмена зi свого ложа; побачивши змiй у колисцi, голосно закричали жiнки, що були в покоях. Всi кинулися до колиски Алкiда. На крик жiнок з видобутим мечем прибiг Амфiтрiон. Обступили всi колиску й побачили надзвичайне чудо: маленький новонароджений Геракл тримав двох величезних задушених змiй якi ще слабо звивалися в його манюсiньких ручках. Вражений силою свого прийомного сина, Амфiтрiон покликав вiщуна Тiресiя i запитав його про долю новонародженого. Тодi вiщий старець повiдав, скiльки великих подвигiв звершить Геракл, i провiстив, що вiн стане в кiнцi свого життя безсмертним.

Дiзнавшись, яка велика слава чекае старшого сина Алкмени, Амфiтрiон дав йому виховання, гiдне героя. Не тiльки про розвиток сили Геракла дбав Амфiтрiон, вiн клопотався i про його освiту. Його вчили читати, писати, спiвати та грати на кiфарi. Та далеко не такi успiхи мав у науках i музицi Геракл, яких досягав вiн у боротьбi, стрiльбi з лука i вмiннi володiти зброею. Часто доводилося вчителевi музики, брату Орфея Лiновi, гнiватися на свого учня i навiть карати його. Одного разу пiд час уроку Лiн ударив Геракла, роздратований тим, що вiн не хоче вчитися. Розгнiваний Геракл схопив кiфару i вдарив нею Лiна по головi. Не розрахував сили удару юний Геракл. Удар кiфари був такий сильний, що Лiн упав мертвим на мiсцi. Покликали до суду Геракла за це вбивство. Виправдуючись, сказав син Алкмени:

– Адже ж каже найсправедливiший iз суддiв Радаманф, що кожний, кого вдарять, може вiдповiсти ударом на удар.

Виправдали суддi Геракла, але вiтчим його Амфiтрiон, боячись, щоб не сталося ще чогось подiбного, послав Геракла в лiсистий Кiферон пасти стада.




Геракл у Фiвах


Вирiс у лiсах Кiферону Геракл i став могутнiм юнаком. Вiн був на цiлу голову вищий вiд усiх на зрiст, а сила його далеко перевершувала силу людини. З першого погляду можна було впiзнати в ньому сина Зевса, особливо по очах, якi свiтились якимсь незвичайним божественним свiтлом. Не було рiвного Геракловi спритнiстю у вiйськових вправах, а луком i списом володiв вiн так досконало, що нiколи не давав промаху. Бувши ще юнаком, Геракл убив грiзного кiферонського лева, що жив на верхiв’ях гiр. Юний Геракл напав на нього, вбив i здер з нього шкуру. Цю шкуру одяг вiн на себе, накинувши ii, як плащ, на своi могутнi плечi. Лапами зав’язав ii у себе на грудях, а шкура з лев’ячоi голови була йому шоломом. Геракл зробив собi величезну палицю з вирваного ним з корiнням у Нiмейському гаю твердого, як залiзо, ясена. Меч Геракловi подарував Гермес, лук i стрiли – Аполлон, золотий панцир зробив йому Гефест, а Афiна сама виткала для нього одяг.

Змужнiвши, Геракл перемiг царя Орхомена, Ергiна, якому Фiви платили щороку велику данину. Вiн убив пiд час битви Ергiна, а на мiнiйський Орхомен наклав данину, яка була вдвое бiльшою, нiж та, що платили Фiви. За цей подвиг цар Фiв Креонт вiддав Геракловi в дружини свою дочку Мегару, а боги послали йому трьох прекрасних синiв.

Щасливо жив Геракл у семибрамних Фiвах. Але богиня Гера, як i ранiш, палала ненавистю до сина Зевса. Вона наслала на Геракла жахливу хворобу. Втратив розум великий герой, божевiлля опанувало ним. В припадку нестямностi Геракл убив усiх своiх дiтей i дiтей свого брата Іфiкла. Коли ж минув припадок, глибока скорбота пройняла Геракла. Очистившись вiд грiха вчиненого ним мимовiльного вбивства, Геракл покинув Фiви i вирушив у священнi Дельфи запитати бога Аполлона, що йому робити. Аполлон звелiв Геракловi вирушити на батькiвщину його предкiв у Тiринф i дванадцять рокiв служити Еврiсфеевi. Устами пiфii син Латони провiстив Геракловi, що вiн дiстане безсмертя, якщо здiйснить за велiнням Еврiсфея дванадцять великих подвигiв.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/m-a-kun/legendi-m-fi-starodavno-grec/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примiтки





1


Крон – всепоглинаючий час (хронос – час).




2


Зевс – римський Юпiтер. Картину життя богiв на Олiмпi дано за творами Гомера «Ілiадою» та «Одiссеею», якi прославляють родоплемiнну аристократiю i басилевсiв, що ii очолювали, як найкращих людей, якi стоять набагато вище вiд усiеi маси населення. Боги Олiмпу вiдрiзняються вiд аристократii i басилевсiв тiльки тим, що вони безсмертнi, могутнi i можуть творити чудеса. Бог Зевс – той же басилевс, що править, спираючись на аристократiю богiв, усiею землею i небом. Посейдон – такий же iдеалiзований басилевс, як Зевс. Вiн править морем, оточений аристократiею морських богiв. Отже, серед богiв, як i серед людей, ми бачимо басилевсiв, якi правили кожен своею сферою. Зевс править небом i землею, Посейдон – морем, а Аiд – пiдземним царством.




3


Богиня жертовного вогню i вогню родинного вогнища, покровителька мiст i держави. В Римi згодом з Гестiею була ототожнена Веста, богиня родинного вогнища.




4


Велика богиня родючостi землi, яка дае рiст усьому, що росте на землi, дае родючiсть нивам, благословляе працю землероба. Римляни назвали богиню Деметру iм’ям своеi стародавньоi богинi родючоi ниви, Церери. Мiф про Деметру див. нижче.




5


У римлян iм вiдповiдали Юнона, Плутон i Нептун.




6


Пiвбоги, охоронцi i захисники Зевса. Пiзнiше куретами називали на Критi жерцiв Зевса i Реi.




7


У римлян iм вiдповiдали: Гера – Юнона, Артемiда – Дiана, Афродiта – Венера та Афiна – Мiнерва.




8


У римлян – Вулкан.




9


У римлян – грацii.




10


Богиня справедливостi.




11


У римлян – парки.




12


У римлян – Фортуна.




13


Греки твердили, що всю землю кругом обтiкае потiк, який котить своi води у вiчному вирi.




14


Стародавнi греки уявляли собi царство Аiда, царство душ померлих, похмурим i страшним, а «загробне життя» – лихом. Недаром тiнь Ахiлла, викликана Одiссеем з пiдземного царства, говорить, що краще бути батраком на землi, нiж царем у царствi Аiда.




15


Звiдси вислiв: «кануло в Лету», тобто забуто назавжди.




16


Асфодел – дикий тюльпан блiдо-жовтого кольору.




17


Інакше – Цербер.




18


Потворнi собаки пiдземного царства Аiда, з берегiв пiдземноi рiки Стiксу.




19


Пiдземнi боги втiлювали, головним чином, грiзнi сили природи; вони багато старшi богiв олiмпiйцiв. У народних вiруваннях вони вiдiгравали бiльшу роль.




20


Гера (у римлян Юнона) – богиня неба, покровителька шлюбу, охоронниця матерi пiд час пологiв; особливо шанована була в Спартi, Коринфi, Олiмпii i в Аргосi, де був ii знаменитий храм. У мiфах про Геру вiдбилося i становище жiнки в Грецii. Як грецька жiнка не була рiвноправною з чоловiком i в значнiй мiрi пiдкорялась чоловiковi, так i Гера пiдкоряеться своему чоловiковi Зевсу. В культi Гери збереглися слiди тотемiзму; ми маемо вiдомостi, що ii iнодi зображали, наприклад, з головою коня. Вже це вказуе на те, що Гера – одна з найдавнiших богинь Грецii.




21


Стоокий Аргус – уособлення зоряного неба.




22


Аполлон – один з найдавнiших богiв Грецii. В його культi яскраво збереглися слiди тотемiзму, так, наприклад, в Аркадii поклонялися Аполлону, зображеному у виглядi барана. Спочатку Аполлон був богом, який охороняв стада. Поступово вiн дедалi бiльше ставав богом свiтла. Пiзнiше його стали вважати покровителем переселенцiв, покровителем засновуваних грецьких колонiй, а потiм покровителем мистецтва, поезii та музики. Тому i в Москвi, на Великому академiчному театрi стоiть статуя Аполлона з лiрою в руках, який iде на колiсницi, запряженiй четвериком коней. Крiм того, Аполлон був богом, що провiщае майбутне. В усьому стародавньому свiтi славилось його святилище в Дельфах, де жриця-пiфiя давала провiщення. Провiщення цi, звичайно, складали жерцi, якi добре знали все, що робилося в Грецii, i складали iх так, що iх можна було тлумачити по-рiзному. Вiдоме було за стародавнiх часiв провiщення, дане в Дельфах царевi Лiдii, Крезу, пiд час його вiйни з Персiею. Йому було сказано: «Якщо ти перейдеш рiку Галiс, то погубиш велике царство», але яке царство, свое чи перське, цього не було сказано.




23


Гора на островi Делос.




24


Старогрецький струнний музичний iнструмент, подiбний до лiри.




25


Мiсто на березi Коринфськоi затоки, що було гаванню для Дельф.




26


Край на сходi Пiвнiчноi Грецii.




27


Богиня пам’ятi.




28


Найвищi гори в Грецii, на узбережжi Егейського моря, у Фессалii.




29


Тобто той, що грае на кiфарi.




30


Мiсто на пiвнiчно-захiдному узбережжi Арголiди – областi у центрi Пелопоннесу.




31


Артемiда (у римлян Дiана) – одна з найдавнiших богинь Грецii. Як можна гадати, Артемiда – богиня-мисливиця – спочатку була покровителькою тварин, як свiйських, так i диких. Сама Артемiда в найдавнiшi часи зображалась iнодi у виглядi тварини, наприклад ведмедицi. Так зображалась Артемiда Брауронська в Аттицi, недалеко вiд Афiн. Потiм Артемiда стае богинею-охоронницею матерi пiд час народження дитини, даючи благополучнi пологи. Як сестра Аполлона, бога свiтла, вона вважалася також богинею мiсяця i ототожнювалася з богинею Селеною. Культ Артемiди – один з поширених у Грецii. Знаменитий був ii храм у мiстi Ефесi (Артемiда Ефеська).




32


Долина в Беотii з однойменним джерелом, вiд якого через усю долину протiкав струмок.




33


Афiна (у римлян Мiнерва) – одна з найбiльш шанованих богинь Грецii; вiдiгравала велику роль у грецькому народному епосi. Афiна – охоронниця мiст. В гомерiвськiй Троi була статуя Афiни, яка нiби впала з неба, так званий паладiум: вважалося, що вона охороняе Трою. З ростом грецькоi культури Афiна стала також i покровителькою науки.




34


Держава в Малiй Азii, розгромлена персами в VI ст. до н. е.




35


Сцена суперечки Афiни з Посейдоном була зображена на фронтонi храму Парфенона в Афiнах вiдомим грецьким скульптором Фiдiем (V ст. до н. е.); в дуже пошкодженому виглядi фронтон зберiгся до нашого часу.




36


Гермес(у римлян Меркурiй) – один з найдавнiших богiв Грецii; спочатку був богом-покровителем отар, його зображали iнодi з бараном на руках. У гомерiвському епосi Гермес насамперед посланець богiв i провiдник душ померлих у пiдземне царство Аiда. Гермес – покровитель мандрiвникiв; з розвитком торгiвлi Гермес стае богом-покровителем торгiвлi, а також спритностi, обману i навiть злодiйства. Крiм того, Гермес – покровитель юнацтва, атлетiв, бог гiмнастики; його статуi ставилися в палестрах i гiмнасiях – закладах, де навчали боротьби, кулачного бою, метання диска, бiгу, стрибкiв i т. д. Пiсля завоювання Александром Македонським усiеi Перськоi держави (кiнець IV ст. до н. е.), коли в Азii i Єгиптi виникають грецькi держави, Гермес ототожнюеться з египетським богом науки i магii Тотом i стае також богом магii i астрологii (тобто ворожiння по зiрках); його починають називати богом Гермесом тричi найвеличнiшим.




37


Область у центральнiй частинi Пелопоннесу.




38


Кам’янi стовпи, зверху яких вирiзьблювалася голова Гермеса.




39


Край у Середнiй Грецii з головним мiстом Фiвами.




40


Музичний духовий iнструмент, що складаеться iз семи рiзноi довжини очеретяних дудочок, зв’язаних одна з одною.




41


В античнiй Грецii iснували, переважно при школах, особливi майданчики, оточенi часто колонами, на яких навчали фiзичних вправ, боротьби, кулачного бою i т. iн. Такi майданчики звалися палестрами.




42


Арес (у римлян Марс) – бог вiйни, який несе загибель i руiни, старогрецький iдеал хороброго воiна. Вiн проти iнших богiв Грецii користувався меншою пошаною. Це позначаеться i в тому, що сам бог Зевс, за словами грекiв, недолюблюе свого сина, Ареса, який весь час заводить чвари, губить людей i радiе, коли пiд час бою рiкою ллеться людська кров.




43


У римлян Афродiта – Венера.




44


Ерот – Амур або Купiдон.




45


Гiменей – бог шлюбу.




46


Афродiта – спочатку була богинею неба, яка посилае дощ, а також, мабуть, i богинею моря. На Афродiтi i ii культi дуже позначився схiдний вплив, головним чином культу фiнiкiйськоi богинi Астарти. Поступово Афродiта стае богинею кохання. Бог кохання Ерот (Амур) – ii син.




47


За назвою острова Кiпру Афродiту часто називали Кiпрiдою.




48


Гiмерот – бог жагучого кохання.




49


Мiф про Адонiса й Афродiту греки запозичили у фiнiкiйцiв. Ім’я Адонiс не грецьке, а фiнiкiйське i означае «пан». Фiнiкiйцi ж запозичили цей мiф у вавилонян, в яких був мiф про богиню кохання Іштар i прекрасного Таммуза – бога, який вмирае i кожноi весни воскресае.




50


Гефест (у римлян Вулкан) – спочатку бог вогню; з розвитком ремесел, i особливо ковальського ремесла, стае богом-покровителем металургii тих часiв. Особливо шанували Гефеста в Афiнах, де ремесла досягли найбiльшого в Грецii розвитку.




51


Менади – супутницi Дiонiса; у перекладi на украiнську мову менади значить шаленiючi; менади – те ж, що й вакханки.




52


Тирс – палиця, обвита плющем або виноградом, з кедровою шишкою на кiнцi.




53


Тимпан – ударний музичний iнструмент, що мав форму двох бронзових чашок, якими ударяли одну об одну.




54


Деметра(у римлян Церера) – одна з найбiльш шановних богинь Грецii. Це богиня родючостi i землеробства, яку особливо шанували землероби. На честь ii повсюдно в Грецii справлялись численнi свята. Характерно, що в поемах Гомера богиня Деметра як би вiдсунута на другий план. Це свiдчить, що шанувати ii як велику богиню греки стали тодi, коли землеробство було iх головним заняттям, а скотарство втратило колишне значення.




55


Викладено за гомерiвським гiмном.




56


Долина в областi Мегари, на березi Саронiчноi затоки.




57


Амброзiя – iжа богiв, яка дае безсмертя.




58


Вважався iнодi сином царя Карii, Ефлiя, iнодi сином Зевса. Можливо, що Ендiмiон – стародавнiй карiйський бог сну. Карiя – краiна в Малiй Азii, на узбережжi Середземного моря.




59


Сузiр’я Тельця, Кентавра, Скорпiона i Рака.




60


Два сузiр’я, що звалися у грекiв Змiя i Жертовник.




61


Кiферон – мiж Аттикою i Беотiею; Гелiкон – на пiвденному заходi Беотii, Тмол – в Лiдii; Іда – у Фрiгii, в Малiй Азii; Пелiон i Осса – у Фессалii, на узбережжi Егейського моря.




62


Оронт – в Сирii, Алфей – на заходi Пелопоннесу, Еврот – у Лаконii; на березi Евроту стояла Спарта.




63


У грекiв цю назву мали: 1) рiка в Аттицi; 2) рiка на пiвночi, можливо, Зах. Двiна; 3) рiка По.




64


Дiонiс (у римлян Вакх) – бог виноробства, бог вина, в Грецii «зайшлий» бог, принесений з Фракii. Свята на честь Дiонiса важливi були тим, що з них розвинулись в Афiнах театральнi вистави. Пiд час свят в Афiнах (великi Дiонiсii) виступали хори одягнених в козячi шкури спiвцiв i виконували особливi гiмни – дифiрамби; iх починав заспiвувач, а хор йому вiдповiдав; спiв супроводжувався танцем. З цих дифiрамбiв створилася трагедiя (саме слово можна пояснити як «пiсня цапiв»). На сiльських же святах на честь Дiонiса (сiльськi Дiонiсii) виконували жартiвливi пiснi, якi теж починав заспiвувач; вони також супроводжувались танцями; з них виникла комедiя.




65


Мiсто в Беотii, на березi Капаiдського озера.




66


Гiадами зветься скупчення зiрок (зоряна купа) в сузiр’i Орiона, одному з найяскравiших сузiр’iв на небi.




67


Фракiйське плем’я, що жило по берегах рiки Стрiмону (сучасна Струма, або Карасу).




68


Тiрренськi, або тiрсенськi, тобто етруськi морськi розбiйники; етруски – народ, що жив у найдавнiшi часи на заходi Італii, в сучаснiй Тосканi.




69


Краiна на пiвнiчному заходi Малоi Азii.




70


Рiка в Лiдii, що впадае в рiку Герм (сучасна Гедiс).




71


Бог Пан, хоч i був одним з найдавнiших богiв Грецii, в гомерiвську епоху i пiзнiше, аж до II ст. до н. е., мав невелике значення. Вже те, що бог Пан зображався як напiвлюдина-напiвцап (пережиток тотемiзму), вказуе на стародавнiсть цього бога. Спочатку Пан – бог лiсу, бог пастухiв, охоронець стад. Навiть в Аркадii i в Аргосi, де Пана бiльше шанували, його не включили в число богiв-олiмпiйцiв. Але поступово бог Пан втрачае свiй первiсний характер i стае богом-покровителем усiеi природи.




72


Поет Гесiод розповiдае, як сучаснi йому греки розумiли походження людини i змiну вiкiв. У давнину все було краще, але поступово життя на землi гiршало, i найгiрше жилося за часiв Гесiода. Це зрозумiло для Гесiода, представника селянства, дрiбних земельних власникiв. За часiв Гесiода дедалi бiльше поглиблювалось розшарування на класи i посилювалась експлуатацiя бiдноти багатими, тому бiдному селянству справдi жилося тяжко пiд гнiтом багатих землевласникiв. Звичайно, i пiсля Гесiода життя бiднякiв у Грецii краще не стало, як i ранiш, експлуатували iх багатi.




73


В цьому мiфi подаеться оповiдання про Всесвiтнiй потоп i про те, як Девкалiон i Пiрра рятуються у величезнiй скринi. Мiф про потоп iснував i в стародавньому Вавилонi: це мiф про Пiрнапiштима, або Утнапiштима, який запозичили i стародавнi евреi. У них – це бiблiйський мiф про Всесвiтнiй потоп i Ноя.




74


Есхiл розповiдае про те, як Зевс, що править усiм свiтом як жорстокий тиран, карае повсталого проти нього титана Прометея. Могутнiй титан всупереч волi Зевса викрав з Олiмпу вогонь i дав його людям; вiн дав iм знання, навчив землеробства, ремесел, кораблебудування, читання й письма; цим Прометей зробив життя людей щасливiшим i пiдiрвав владу Зевса i його помiчникiв – олiмпiйських богiв. Але головна провина Прометея в тому, що вiн не хоче вiдкрити Зевсовi таемницю, вiд кого народиться у Зевса син, який буде могутнiший вiд нього i скине його з престолу.




75


Острiв на пiвночi Егейського моря.




76


Грифи – потвори з орлиними крилами i головою та з левовим тiлом, що стерегли на крайнiй пiвночi Азii золотi розсипи.




77


Аримаспи – мiфiчний народ, який жив у сусiдствi з грифами i вiв з ними боротьбу, що не припинялася.




78


Цим закiнчуеться трагедiя Есхiла «Прикований Прометей».




79


Пандора означае – надiлена всiма дарами.




80


Мiф про Еака особливо цiкавий тим, що в ньому яскраво вiдбитий пережиток тотемiзму. В мiфi розповiдаеться про те, як з мурашок виникло плем’я мирмидонян. Вiра в те, що люди можуть походити вiд тварин, властива первiснiй релiгii.




81


Вiд слова мирмекс – мурашка.




82


Лiвiею греки називали берег Африки на захiд вiд Єгипту.




83


Персей – один з найпопулярнiших героiв Грецii. Про нього збереглося багато мiфiв, що iх оповiдали не скрiзь однаково. Цiкаво, що ряд осiб, якi дiють у цих мiфах, стародавнi греки перенесли на небо. І тепер ми знаемо такi сузiр’я, як Персей, Андромеда, Кассiопея (мати Андромеди) i Кефей (батько ii).




84


Один з Кiкладських островiв в Егейському морi.




85


Ефiопiя – краiна, що лежала, за уявленнями грекiв, на крайньому пiвднi землi. Ефiопiею греки, а потiм римляни називали всю краiну, що лежить в Африцi на пiвдень вiд Єгипту.




86


Знаходиться в оазисi Лiвiйськоi пустелi, на захiд вiд Єгипту.




87


Одне з найдавнiших мiст Грецii, знаходилось в Арголiдi.




88


Багато що в цьому мiфi вказуе на те, що Беллерофонт був мiсцевим сонячним богом; вiн несеться по небу на крилатому конi, вiн убив своiми стрiлами потворну Химеру, яка втiлюе в собi бурю, землетрус i вулканiчнi сили землi. Мiфи про героiв, подiбних до Беллерофонта, зустрiчаемо в багатьох народiв земноi кулi.




89


Краiна на пiвденному заходi Малоi Азii.




90


Іменем Пегаса названо сузiр’я. Пiзнiше Пегас став i конем поетiв; на ньому поети пiдносяться на Парнас, до бога Аполлона i муз.




91


Гора, на якiй була фортеця (акрополь) Коринфа.




92


Плем’я, яке жило на пiвнiчному кордонi Лiкii.




93


В цьому мiфi вражае нас дика жорстокiсть Тантала. Вiн убивае свого сина лише для того, щоб пересвiдчитись, чи всезнаючi олiмпiйськi боги. В цьому вчинку Тантала виразно позначаеться пережиток тих часiв, коли у грекiв приносили ще в жертву людей.




94


Мiсто на захiдному березi Малоi Азii.




95


У мiфах про Пелопса багато рис найглибшоi давнини. В них ми зустрiчаемося з пережитками – викраданням нареченоi, так званим умиканням нареченоi. Змагання Пелопса з Еномаем – не що iнше, як викрадання нареченоi. На грецьких вазах Пелопса зображено часто на колiсницi з Гiпподамiею, дочкою Еномая, наче вiн вивозить ii. Розповiдаеться, що Еномай вiшав голови вбитих ним женихiв на дверях свого палацу.




96


Пiса – мiсто на заходi Пелопоннесу в долинi рiки Алфею.




97


Істм – Істмiйський перешийок, що сполучае Пелопоннес iз Середньою Грецiею.




98


Мiф про викрадення Європи Зевсом розповiдае про викрадення нареченоi. Обернення ж Зевса на бика – пережиток тотемiзму.




99


У мiфi про Кадма ми знову зустрiчаемося з пережитками тотемiзму – це воiни, що походять вiд дракона, точнiше, що виросли з його зубiв. Та й сам Кадм з його дружиною перетворюються в змiй.




100


Фiнiкiя – на схiдному узбережжi Середземного моря. Найбiльшi ii мiста Тiр i Сiдон.




101


Кiлiкiя – на пiвднi Малоi Азii.




102


Рiка в Беотii, впадае в Капаiдське озеро.




103


Краiна, що лежить на схiдному узбережжi Адрiатичного моря.




104


Назва рiки в Беотii.




105


Геракл (у римлян Геркулес) – найбiльший герой Грецii. Спочатку вiн вважався за сонячного бога, що разив своiми стрiлами, якi б’ють без промаху все темне i зле, був богом, який зцiляв i насилав хвороби. Вiн мав багато спiльного з богом Аполлоном. Але Геракл – бог i герой, що зустрiчаеться не тiльки у грекiв; таких героiв-богiв ми знаемо багато. З них особливо цiкавi вавилонський Гiльгамеш i фiнiкiйський Мелькарт, мiфи про яких мали вплив на мiфи про Геракла; i цi героi ходили на край свiту, звершували великi подвиги i страждали, як Геракл. Поети всiх часiв завжди користувалися мiфами про Геракла; iх увагу приваблювали подвиги i страждання, що випали на долю Геракла. В зоряну нiч ми можемо бачити Геракла (пiд римською його назвою Геркулеса) на небi, бо його iм’ям зветься одне iз сузiр’iв, а поряд iз сузiр’ям Геркулеса ми бачимо сузiр’я Гiдри, тiеi потворноi багатоголовоi гiдри, яку вбив Геракл.




106


Одне з найдавнiших мiст Грецii, знаходилось в Арголiдi на Пелопоннесi.




107


Плем’я, що жило на заходi Середньоi Грецii, в Акарнанii.




108


Край на пiвнiчному заходi Пелопоннесу.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения